| Під впливом конкретних умов групова культура змінюється, виникають її нові форми. Приміром, у сучасному суспільстві особливе місце займає масова і елітарна культура.
Елітарна культура виступає як пошук і твердження особистісного начала. Вона складна, серйозна, вишукана, має новаторський характер. Її продукція розрахована на витончену й інтелектуальну еліту суспільства, спроможну зрозуміти й оцінити майстерність, віртуозність новаторського пошуку її творців.
Виникненню масової культури сприяв розвиток засобів масової комунікації – газет, популярних часописів, радіо, грамзапису, кінематографу, телебачення, магнітної і відеомагнітного запису. Завдяки цим засобам на ринок хлинули численні бойовики, "мильні опери" і бестселери.
Названі процеси оцінюються неоднозначно. З одного боку, вони призвели до демократизації культури, відкривши до неї доступ широкої аудиторії. З іншого боку, комерціалізація засобів масової інформації обумовила використання ряду прийомів, що знижують її творчий потенціал, що опошлюють високу культуру.
Поділ на масову і елітарну культуру в цілому виникає тоді, коли грамотність перестає бути привілеєм якогось вузького класу суспільства. Наприклад, україномовної інтелігенції. Все залежить якого змісту надавати цим словам. "Масова" – це література, яка зрозуміла широким верствам населенням, "елітарна" – та, яка потребує певних знань для її розуміння. Думаю, що "масова" ніколи не була і не є конкурентом відносно "елітарної" і навпаки. Вони співіснують і скоріше за все – це симбіоз. Є хороші приклади як першої, так і другої. Проте я би не став називати "елітарною" чи "масовою", скоріше розважальна і філософська. Проте і вони можуть поєднуватися в одній книзі. Почитайте Сфіфта "Подорожі Гулівера" або Оруела "Скотный двор". У будь-якому випадку розглядати "елітарну" як синонім "якісної" літератури, "масової" як "поганої" просто не припустимо. А взагалі є хороші твори і просто писанина неважливо розрахована на масового читача або "елітарного". Щодо "масової" та "розважальної" доречним буде і термін "популярна", він більш толерантний і не принижує таку літературу.
Культура офіційно розділилась на масову та елітарну у середині ХХ ст., але в принципі розподіл існував і раніше. Марно намагаєтися утримати культуру в цілому, і літературу зокрема, у певних загальноприйнятих рамках, шаблонах. Є і інший підхід – не кращій, не гірший – просто інший.
Якісна література, як різновид культури, була завжди. Поділ з’явився, коли з’явились альтернативні способи провести час і забити чимось мозок, зокрема телебачення. А тоді вже людина не може і не хоче сприймати щось більш-менш інтелектуальне, а тільки винятково розважальне і примітивне як за змістом, так і за формою.
Поділ на високу і низьку з’явився значно раніше. Зокрема у своїх есеях С.Моем піднімає цю тему. Він розпочинав авангардними п’єсами і був доволі відомим в вузькому колі англійських інтелектуалів. А згодом свідомо почав писати "попсу" і досить швидко став одним із самих високооплачуваних авторів (перший мільйонер від літератури!), проте був підданий остракізму серед "високочолих". Тепер Моем зовсім вже не попса.
Класика української літератури – "Енеїда" Котляревського – окрім, природно, вузько-визначеного її стилю, – свого часу, гадаю, – була химерною, фантастичною, елітарною, мас культовою чи… маскультівською. Але зараз у межах свого жанру (бурлескно-травестійна поема) це – класика, тобто елітарне чтиво. До речі, стиль її досить-таки неоднорідний: класицизм, романтизм, реалізм. Отож, маємо ще один чинник – елітарна література створюється насамперед не тільки мозками, а часом.
Уявлення про високе та низьке те ж в різні часи – різне. Рабле теж колись був вибухом низького стилю й смаку, проте зараз віднесли б його швидше до елітарної літератури поряд з Данте та Петраркою. В низькому жанрі крутійських історій написано Декамерон. Це ж була та ж белетристика, яку сьогодні усі інтелектуали читають із задоволенням.
Твори Джонатана Свіфта були вишуканим памфлетом, незрозумілим ребусом, що тішив інтелектуалів тогочасної Англії своїми натяками та алюзіями, проте став врешті решт не тільки масовою, а ще й дитячою літературою.
Ще один приклад – "Дон Кіхот" – книга, як кажуть, усіх часів і народів. А писалась вона як пародія на лицарські романи, без особливих претензій. Зараз же є, мабуть, є елітарною, бо всі знають про що, але мало хто прочитав повністю ці два величезні томи, навіть на філологічних факультетах…
З більш наближених прикладів: Олександр Грін усе життя публікувався в бульварних газетах і до нього відповідно відносилися сучасники. Потрібно було пройти якомусь часу, щоб усі зрозуміли, що то за достойний автор.
Отже, не жанр і не тиражі визначають місце автора в масовій чи елітарній літературі. До 1950-х розважальної літератури як такої не було.
2.
Якщо говорити про поділ в контексті поділу на елітарне та масове мистецтва загалом, то треба сприймати цей поділ у більш широкому розумінні – поділ на високе/низьке мистецтво. Насправді це те ж, що і елітарне/масове, просто через зміни епох відбулися певні зміни понять. Ми не сприймаємо низьке мистецтво античності так, як воно сприймалось в добу античності.
Так що одна справа подобається/не подобається, а зовсім інша справа висока/невисока. І хто читає тільки елітарну – той вкрай обмежена і зациклена людина. Майже ніхто з великих комерційною не гидував, від неї пішли і Борхес, і Жоржі Амаду. Бо цей поділ був і до ХХ-го ст., просто значно менш виражений. Тоді літературу ділили на Високі жанри і на Низькі жанри, ще з античності. І хоч деякі твори з низьких жанрів увійшли в історію – на 90% це була саме комерційна література – література для розваги, для мас.
"Белетристика" – штука те ж усім давно вже відома. Та в Росії масова література таки є. Причому якісна. Приклад – Сергій Лук`яненко.
Можливо, на погляд читачів, твори на кшталт тих, що про Гобсека, – були розважальними. Адже в них, так само як і у Донцової є не тільки елементи детективів, але й романтика... До чого тут, спитаєте, Стендаль (1783–1842)? А до того, що і його ніхто з сучасників серйозно не сприймав, а зараз він – "майстер психологічно-соціальної прози". Та все одно Дар’я Донцова є масовою, незважаючи на сотні тисяч шанувальниць, які можуть вважати її елітарною.
В нашій українській масовій літературі почав розвиватися специфічний тип детективного роману – так званий лохівський детектив. Героями тут виступають не сильні, яскраві особистості, а вбогі пересічні громадяни, котрі бояться порушити закон. Сюжети цих писань зазвичай висмоктані з пальця, та й загалом у них усе якесь ординарне – і почуття, і характери, й мова... Найбільше ж у них мене вражає віртуальність: автори пишуть не про те, що вони бачили у житті, а створюють цілковито умоглядні, вигадані ситуації, що за своїм ідіотизмом дорівнюють хіба що комп’ютерним іграм. Однак ці твори користуються попитом, от що дивно! Скоріш за все, вони просто виражають психологію середньостатистичного громадянина, котрий згоден буквально на все, аби лиш не було війни. За таких умов просто не можуть існувати інші жанри масової літератури, такі, наприклад, як бойовик... Адже відомо, що повноцінний детективний роман розвивається лише у вільних суспільствах, де кожен громадянин готовий захищати свої права, – і не лише через суд, але й за допомогою зброї, якщо рішення суду йому раптом не сподобається.
Чи, прикладом, точно виключенням з "масовості" фантастики можна вважати "Чужого" Хайнлайна, й то лише не для більшості читачів, а суто суб’єктивно. Бо ж немає природної або набутої здатності відділяти "зерна от плевел", тоді як, звісно, присічна фантастика – "розвлекуха". Просто, якщо в розважальній літературі присутній якийсь натяк на думки, ідею, інтелект автора, вона від цього не перестає бути розважальною. На мою думку такого поділу не існує взагалі! Сьогодні одна література масова, а інша ні. Завтра ж все може буде з точністю до навпаки. Згадайте наведену тут ситуацію з Стендалем! Вона трохи специфічна, однак принцип той самий.
А якщо хтось, наприклад, сумнівається у серйозності творів Толкієна, то варто почитати Тома Шиппі ("Дорога в Середзем’я") або купу інших наукових досліджень, статей, дисертацій і т.д.
Бо якщо все відносно, то тоді будь-що можна довести і будь-що можна заперечити, значить можна довести, що Джойс – звичайнісінький комерційний письменник, а Желязни – філософ-постмодерніст. Але культурологія зважає тільки на чіткі підходи, і до літератури їх непогано застосовували структуралісти і семіологи. Бо інакше усе може виглядати як у канадійському анекдоті:
Проходила конференція літературознавців, присвячена Джеймсу Джойсу. Зібралися всі фахівці, які займаються саме Джойсом. І от якийсь доповідач виходить на кафедру і каже: "Моє дослідження присвячене роману Джеймса Джойса "Finnegans Wake". Будь ласка, підніміть руки, хто дочитав цю книжку до кінця". Піднімається з усього залу одинока тремтяча рука...
То ж спробуймо розібратися. Щоб у повній мірі розуміти літературні процеси, треба сприймати літературу як саму по собі, так і в контексті світової культури. Хоч скільки не розробляй "чіткі критерії", а література – це тобі не точна наука, відносно усе.
Тому не треба «наїжджати» на тих, хто читає комерційну літературу. Ця література для відпочинку й розслаблення, і для черпання красивих образів і сюжетів – якби Еко не читав Конан Дойла, хтозна, чи написав би він "Ім’я троянди", і якби Борхес не перечитав півтисячі детективів, хтозна чи вдалися б йому такі класні оповідання. Тому одним до вподоби Джойс і Сартр, а хтось у захваті від Ролінг і Желязни. Але й елітарні – Борхес, Еліот, Толкієн, Сарамаго не залишаються сьогодні без уваги.
То ж підсумуємо. Висока (Справжня) література має два підтипи:
– елітарна (не для всіх, мистецтво для мистецтва);
– традиційна (зрозуміла і профанам).
Не можна сказати, що один підтип кращий за інший, у кожного є свої переваги і недоліки і великі письменники бувають і там, і там.
Комерційна література (Белетристика) теж має два типи:
– якісна белетристика (оригінальна, іншими словами, має певну художню ціність);
– суто комерційна (неоригінальна, пишеться по шаблонам і ніякої художньої цінності не має)
Тут уже різниця є, якщо судити з точки зору художньої цінності.
Наше ставлення до інтелектуальної літератури почасти дуже добре ілюструє приказка "Хвали мене, моя губонько, бо до вух роздеру!". О, які ми освічені й розумні – просто немає слів! І що з того, що в поняття "розважальна література" ми валимо як правдиву макулатуру, так і розумні, витончені, красиві, оригінальні книжки, які мають лихо належати не до того "жанру"?
Та елітарне – це не те, що не сприймається. І розважальна, і інтелектуальна література мають свою читацьку аудиторію. Інша справа, що ця література несе, і в яке суспільство
|
