Світова система центральних банків у їхньому сучасному вигля¬ді створена відносно недавно. До середини XVІІІ ст. комерцій¬ні і центральні банки не розрізнялися. З розвитком кредитної системи відбувається процес централізації банкнотної емісії в окре¬мих великих комерційних банках. При цьому монопольне право на випуск грошових знаків (банкнот) поступово закріплюється лише за одним банком. Такий банк у різні часи називався по-різному. Спочат¬ку — емісійним або національним, а згодом — центральним, що від¬повідало його керівній ролі у кредитній системі тієї чи іншої країни.
Уперше у світовій практиці центральний банк було створено у Швеції (Риксбанк) у 1668 р. Дещо пізніше, у 1694 р., засновано Банк Англії. Проте на той час центральні банки ще не мали виключно¬го права на емісію грошових знаків. Їхні функції відрізнялися від функцій сучасних центральних банків. Так, призначенням Банку Англії спочатку було фінансувати торгівлю і промисловість, Банку Нідерландів — внутрішню і зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише в XIX ст. Нині майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки. Однак між ними є суттєві від¬мінності, які пояснюються особливостями політичного та фінансо¬во-економічного розвитку окремих країн. Зауважимо, що упродовж 40—50 років XIX ст. відбувалася жва¬ва дискусія щодо переваг централізованої монопольної банківської системи порівняно з системою конкурентних і рівноправних на рин¬ку банків. Під час дискусії з'ясовувалися не лише сутність понять «вільна банківська система» і «централізована банківська система», а й переваги і недоліки кожної з них. У цій дискусії перемогла, зви¬чайно, найбільш раціональна банківська система, тобто централізо¬вана. Значною мірою це пов'язано з необхідністю монополії емісій¬ної діяльності, завдяки якій сучасні центральні банки отримали відповідні функції й особливий статус.
У XX ст. виділення в банківській системі окремої центральної ланки в більшості розвинутих країн світу є не лише природним явищем, а й обов'язковою умовою досягнення вищого економічного розвитку.
Правове становище центральних банків, їхній статус у розвину¬тих країнах визначаються відповідним законодавством. У більшості країн світу основним правовим актом, який регламентує діяльність центральних банків, є акт вищої юридичної сили — закон. У законах про банки визначаються їхня структура, основні завдання, функції та компетенція, порядок взаємовідносин з органами законодавчої і виконавчої влади, державними органами управління, а також пов¬новаження держави щодо суб'єктів банківської системи та ін. Закон закріплює повноваження центрального банку як державного емісій¬ного центру. У правових актах, які визначають статус центральних банків, закріплюються також їхні владні повноваження у сферах ре¬гулювання грошового обігу, валютних операцій, функціонування кредитної системи тощо.
Центральні банки можуть бути за формою власності державни¬ми або акціонерними. Так, у Франції, Великобританії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії капітал центральних банків повністю належить державі. У деяких країнах держава володіє лише частиною капіталу (Бельгія, Японія). У США акціонерами центрального банку (феде¬ральних резервних банків) є тільки комерційні банки. Проте у будь-якому разі держава відіграє головну роль у формуванні органів уп¬равління центрального банку.
— Суттєво різняться в окремих країнах зміст та форми взаємовідно¬син і взаємозв'язків між центральними банками та існуючими гілками влади. В економічній літературі виділяються дві моделі таких взає¬мин. Перша — центральний банк виступає агентом уряду (міністер¬ства фінансів) і провідником його грошово-кредитної політики. Дру¬га — центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без будь-яко¬го впливу з боку урядових органів. Однак на практиці ці моделі у «чистому вигляді» не функціонують. У більшості країн існують про¬міжні моделі, які передбачають певні принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком та певний ступінь його незалежності.
Законодавство лише п'яти країн — США, Німеччини, Швейцарії, Швеції та Нідерландів — передбачає підпорядкування центральних банків парламентам. У більшості держав світу центральні банки під¬порядковані казначейству або міністерству фінансів.
У законодавстві Великобританії, Франції, Італії, Японії та деяких інших країн передбачено, що міністерство фінансів має право вида¬вати інструкції центральним банкам. Проте такі випадки є надзви¬чайно рідкісними.
У країнах, де законодавчими актами передбачено підпорядку¬вання центральних банків безпосередньо парламентам, за допомо¬гою відповідних процедур можливе прийняття рішень, якими органи виконавчої влади зобов'язуються сприяти центральним банкам у розв'язанні певних проблем, у здійсненні грошово-кредитної полі¬тики. Крім цього, законодавство деяких країн передбачає звітність центральних банків перед парламентами. Наприклад, Федеральна резервна система США подає Конгресу США звіт про свою діяль¬ність двічі на рік. Центральні банки Німеччини і Японії подають звіти у свої парламенти щорічно.
Питання незалежності центральних банків є дискусійним, особли¬во в країнах з ринковим типом економіки. Для центральних банківсь¬ких інституцій України воно має не лише теоретичний, а й прак¬тичний інтерес. Від відповіді на це питання залежить визначення правового становища, завдань, функцій, повноважень та принципів організації НБУ в майбутньому законі про Національний банк України.
Центральні банки в більшості країн світу постійно користуються підтримкою держави, що дає можливість забезпечити платіжну сис¬тему потужними засобами телекомунікації, необхідної для здійснення розрахунків між суб'єктами ринку. Центральні банки спроможні ре¬єструвати усі платіжні операції, якісно проводити зарахування взаєм¬них зобов'язань банків тощо. Центральний банк здійснює макроеко¬номічний нагляд за функціонуванням всієї банківської системи, а також за діяльністю кожного банку окремо. Завдяки цьому він може оперативно вживати превентивні заходи, спрямовані на стабілізацію фінансового стану учасників ринку платіжних послуг та здійснювати санацію того чи іншого ринку з метою недопущення розладу розра¬хункової системи через банкрутство або неліквідність її учасників.
Лише центральний банк згідно зі своїм статусом наділений не¬обхідною ліквідністю й абсолютною платоспроможністю. Цим ри¬зик неплатежів при розрахунках з участю центрального банку зво¬диться практично до мінімуму.
Проте в різних країнах роль центрального банку в розрахунках та їх регулюванні неоднакова. Причини цього різні. Зокрема, чимале значення має рівень кваліфікації учасників платіжних відносин, які проводять розрахункові операції. Є відмінності й у правовій базі та підходах окремих держав до здійснення суб'єктами ринку фінансо¬вої діяльності.
2. Створення національного банку України і його статус
Центральним банком нашої країни є Національний банк України (НБУ).
Банківська система незалежної України і відповідно Національ¬ний банк України створювалися протягом 1991 р. у зв'язку з дезін¬теграцією радянської банківської системи. Правовою основою банківської системи нашої держави став Закон України «Про банки і банківську діяльність», ухвалений Верховною Радою України 20 бе¬резня 1991 року. Відповідно до постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України "Про банки і банків¬ську діяльність"» цей законодавчий акт було введено в дію з 1 трав¬ня 1991 року.
Згідно із зазначеною постановою Верховної Ради дія Закону України «Про банки і банківську діяльність» поширювалася на всі наявні в нашій країні банки. Було також оголошено власністю Украї¬ни Український республіканський банк Держбанку СРСР, Українсь¬кий республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку (Укрпромбанк), Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР з їхньою мережею, обчислювальними центрами, всіма активами, пасивами, а також Українське республі¬канське управління інкасації Держбанку СРСР з підпорядкованою йому мережею установ та організацій.
Особливо важливим було те, що окремо, в п. З постанови Вер¬ховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України "Про банки і банківську діяльність"» передбачалося «створити на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР Наці¬ональний банк України». Власне, цим пунктом постанови Верховної Ради України організаційно було вирішено питання про створення центрального банку незалежної держави — України.
Цією самою постановою Національний банк України було зо¬бов'язано до 1 травня 1991 р. розробити проект свого Статуту, ви¬значити структуру і чисельність центрального апарату, підпорядко¬ваної мережі установ і подати на затвердження Президії Верховної Ради України. Одночасно Раді Міністрів України і Національному банку України доручалося внести до Верховної Ради України про¬позиції щодо розміру та джерел формування статутного фонду На¬ціонального банку України.
Отже, на підставі зазначених вище законодавчих актів було ска¬совано державну монополію у банківській системі та створено нову дворівневу фінансову систему. Перший рівень — Національний банк України, другий — комерційні банки. Діяльність цих банків тісно взаємозв'язана. Власне, вони утворюють взаємоузгоджену й керова¬ну єдиним органом структуру. Водночас кожна із складових цієї си¬стеми функціонує відповідно до законів ринку.
Статус і принципи діяльності Національного банку України ви¬значені Основним Законом держави. Статті, які стосуються функці¬онування Національного банку, вміщені у двох розділах, присвяче¬них законодавчій і виконавчій владам. Це не випадково, оскільки йдеться про центральний банк держави, який очолює її національну фінансово-кредитну систему.
Національний банк за своїм правовим статусом є однією з най¬важливіших інституцій держави. Він не входить до жодної з гілок влади. Свою діяльність здійснює на засадах незалежності та еконо¬мічної самостійності. Проте цей головний орган банківської систе¬ми з ряду питань є залежним від Верховної Ради України, перед якою і звітує про свою діяльність.
До повноважень законодавчого органу держави Конституція України відносить призначення на посаду та звільнення з посади го¬лови Національного банку України, що здійснює Верховна Рада за поданням Президента України. Крім того, саме Верховна Рада Украї¬ни призначає половину складу Ради Національного банку України, а також заслуховує звіти його голови про діяльність банку.
Інша половина Ради згідно зі ст. 106, п. 12 Конституції України призначається Президентом України. Такий підхід дає можливість двом гілкам влади пропорційно, рівною мірою брати участь у фор¬муванні складу Ради Національного банку України і здійснювати регулятивний вплив держави на фінансово-кредитну політику, її ре¬алізацію. Конституційні засади формування вищого органу управ¬ління НБУ, а також його керівництва є прикладом рівноваги двох гілок влади в Україні.
Рада Національного банку України відповідно до ст. 100 Консти¬туції України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий статус Ради На¬ціонального банку України визначається законом.
Важливо наголосити, що правом законодавчої ініціативи у Вер¬ховній Раді, крім Президента України, народних депутатів України, Кабінету Міністрів України, Конституція наділяє також і Націо¬нальний банк України (ст. 93, п. 1 Конституції України). Надання цього права Національному банку свідчить про вищий ступінь його значущості у системі державних інституцій.
Суттєве значення для ефективного функціонування НБУ мають його взаємовідносини з Кабінетом Міністрів України. Ці державні органи проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розроблення і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. НБУ підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, доки вона не су¬перечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Голова Національного банку або за його дорученням один із зас¬тупників можуть брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів з правом дорадчого голосу. Отже, НБУ як орган держави є рівно¬правним партнером державного органу виконавчої влади — Кабі¬нету Міністрів України.
Національний банк України як економічно самостійна державна установа здійснює видатки, як правило, за рахунок власних доходів. Однак одержання прибутків не є метою діяльності Національного банку. Для забезпечення виконання своїх функцій він має право на придбання та розпорядження рухомим і нерухомим майном.
Кошторис видатків Національного банку на кожний рік затвер¬джується Радою НБУ. Цей самий орган затверджує Основні напря¬ми грошово-кредитної політики Національного банку.
Викладеним вище не обмежуються правові основи функціону¬вання НБУ. Як юридична особа він діє на підставі Статуту Націо¬нального банку України, затвердженого постановою Президії Вер¬ховної Ради України від 7 жовтня 1991 р.
|
