Підгірському селі Стопчатові 28 вересня 1929 року народився Дмитро Васильович Павличко. «Стопчатів — моя колиска і гордість моя», — скаже він пізніше. А довкола уславлені осередки гуцульського різьбярства, кераміки, килимарства: Косів, Коломия, Космач. Край Довбуша, край, де квітнули таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, витав дух великого Франка. Польсько-шляхетські окупанти чинили на західноукраїнських землях нічим не стримуваний розбій. Трудовий люд терпів від соціального й національного гніту. Навчаючись у польській школі, малий Дмитро зазнав принижень і образ від шовіністки-вчительки та синків багатіїв. І в малому серці визрівало почуття ненависті до будь-якої кривди й несправедливості. Мати Павличка, неписьменна селянка, була поетично обдарованою людиною, мала феноменальну пам'ять: декламувала вірші з «Кобзаря», велику поему «Панські жарти» І. Франка. Батько любив дітей і прагнув будь-що вивчити їх. Роботящий, справедливий, винахідливий, він був мислячою людиною, прищепив синові чуття класової свідомості та національної гідності.
«Ім'я й діло Косинки міцно вплетені у вінок слави української літератури». Беззаперечність тпге слів знаного художника Василя Касіяна нині очевидна. Однак за коротке життя Григорієві Стрільцю, який обрав собі за літературний псевдонім народну назву квіток — червоних косинців, випало про власні новели чути здебільшого несправедливі докори й похмуру «класову» критику.
“Бояриня”. Художнє відтворення звичаїв і побуту козацької старшини та російського боярства, складних і суперечливих подій в Україні та Росії її половини XYII століття. Розкрити зміст твору, його ідейну спрямованість, охарактеризувати дійових осіб. Передати тугу за рідним краєм Оксани, розкрити компроміс Степана з власною совістю, зневажанням людської гідності і честі. Виховувати в учнів почуття відданості Вітчизні, гордість за свій волелюбний народ.
У давнину було розповсюдженим вірування, що моральні властивості людини залежать від переважання однієї з стихій, з яких він створений. З одної рукописної збірки Костомаров наводить таку цитату: “ від землі тіло: та людина темна, неговірка; від моря кров у чоловіка, і той холодний; від вогню жар, то сердита людина; від каменю кість, то скупа і неласкава людина.”
Народився Борис Павлович Грінченко 9 грудня 1863 року в збіднілій дворянській сім‘ї на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту. Вже в дитинстві, яке минало тут і на хуторі Кути поблизу Харкова, виявився його нестримний потяг до книжок. Він читає все, що потрапляє до рук. У харківському реальному училищі (1874-1879) Б. Грінченко знайомиться з народними гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув‘язнення. Згодом складає при харківському університеті екзамен на звання народного вчителя і з 1881 по 1893р., вчителює в різних селах Харківщини, Сумщини й Катеринославщини, поєднуючи педагогічно-освітню діяльність з фольклорно-етнографічними та лінгвістичними заняттями.
Найціннішою архівною знахідкою, матеріали якої розкривають історію життя Миколи Аркса є біографічна анкета, яка нині зберігається в Чернигівському історіографічному музеї. Визнаючи у цій анкеті свій світогляд, як демократично-національний, М. Аркас відзначає першорядну роль на його формуванні сімейного виховання, гімназійних вчителів, знайомства з творчістю Тараса Шевченко, Павла Кутіша. Без будь-яких власних коментаріїв він наводить висновок домашньої вчительки молодих членів родини Аркасів, який вона занотувала у своєму таємному щоденнику, що випадково потрапив до його рук. «Как родители, так и дети, особенно старший сын (тобто Микола), большие патриоты, которые очень любят свою Малороссию и сильно ненавидят Петра Великого и всех, кто не ценит и не любит Малороссии». Містифікація з його соціальним статусом розпочалася у 1899 році у Москві, де відбулася прем’єра Аркасової опери «Катерина». Її показували там без оголошення прізвища автора, але дотошний репортер «Московских ведомостей» все ж зумів якось вивудити це прізвище, але при цьому звів на сторінках газети чиновника морського відомства до адмірала, переплутавши таким чином батька з сином. З того часу міф про російського адмірала - українського патріота пішов гуляти як серед ворогів, так і серед друзів українства.
Євген Филимонович Маланюк – український поет, культуролог, літературний критик. Народився 20 січня 1897 року в Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельск Кіровоградської обл.). Закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початком світової війни став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої його направили на Південно-Західний фронт, де Є. Маланюк познайомився з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після вибуху Жовтневої революції закликає його повернутись на Батьківщину, щоб взяти участь в обороні Української Держави. Євген Маланюк працює в Генеральному Штабі України, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР.
Кожного великого митця історія нагороджує гучним найменням, у якому відбивається сутність його творчості. Шевченка вона назвала Кобзарем, Пушкіна - сонцем російської поезії, Франка - Каменярем, Горького - Буревісником, Лесю Українку - поетесою-другом робітників, Коцюбинського - сонцепоклонником. Новатор! Так вслід за Горьким нарекла історія Тичину, виділивши цим самим одну з найяскравіших рис його творчості. Тичина належить до когорти митців, котрі скрізь і завжди дошукувалися "свого кореня" і "свого глагола". Він вмів піднестись на ті верховини, куди не ступала нога його попередників. Тичининський Ельбрус видно з усіх кінців планети.
Пам‘ять про поета-філософа Григорія Сковороду вшановують в Україні та в усьому світі. Народ відзначає знаменні ювілеї філософа-поета. Відкрито меморіальні музеї письменника; йому споруджено оригінальні пам‘ятники у нас в Києві, Лохвиці та Сковородинівці, гранітній монумент у Бабаївському лісі й у Сковороднівському парку. Велич і безсмертя Григорія Сасича Сковороди полягає в тому, що в глуху пору національного гніту, жорстоких утисків українського народу самодержавною Росією він став на захист співвітчизників і проголосив: "А мій жребій з голяками". Народився письменник-просвітитель ХVII ст. Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах, на Полтавщині, в сім‘ї Сави і Паланки Сковородів - малоземельних селян з козаків. Батьки Григорія славилися на всю округу чесністю і правдивістю, гостинністю і працьовитістю; так виховували і Гриця. Змалку його привчали до праці: пасти гусей, допомагати по господарству. Грицевій душі була милою сопілонька, в гру на який хлопчик вкладав всю свою дитячу душу…
Особливості староруської літератури Особливістю староруської літератури є рукописний характер її битованія і розповсюдження. При цьому те або інший твір існував не у вигляді окремого, самостійного рукопису, а входило до складу різних збірок, що переслідували певна практична мета. "Все, що служить не ради користі, а ради оздоби, підлягає звинуваченню в суєтності". Ці слова Василя Великого багато в чому визначали відношення староруське феодальне суспільства до творів писемності. Значення тій або іншій, рукописної книги оцінювалося з погляду її практичного призначення, корисності. "Велика бо биваєть полза від учення книжного книгами бо кажемі і учимі есми шляхи покаянню мудрість бо знаходимо і в'здержанье від словес книжних; це бо суть реки, напаяюще вселеную, це суть ісходіщя мудрості, книгам бо є нєїщетная глибина цими бо в печалі утешаємі есми, сі суть узда вьздержанью... Аще бо поїщеши в книгах мудрості старанно, то обрящеши веліку повзу душі своїй..." - повчає літописець 1037 року. Іншою особливістю нашої древньої літератури є - анонімність, імперсональность її творів. Це було наслідком релігиозно-християнського відношення феодального суспільства до людині, і зокрема, до праці письменника, художника архітектора. В кращому разі нам відомі імена окремих авторів, "списують" книг, які скромно ставлять своє ім'я або в кінці рукопису, або на її полях або (що набагато рідше) в заголовку твору. При цьому письменник не забуде забезпечити своє ім'я такими оцінними епітетами, як "худий", "негідний" "багатогрішний".
Поділись з друзями 
