Народився Борис Павлович Грінченко 9 грудня 1863 року в збіднілій дворянській сім‘ї на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту. Вже в дитинстві, яке минало тут і на хуторі Кути поблизу Харкова, виявився його нестримний потяг до книжок. Він читає все, що потрапляє до рук.
У харківському реальному училищі (1874-1879) Б. Грінченко знайомиться з народними гуртками, вивчає й поширює їхні видання, що й стає причиною арешту та кількамісячного ув‘язнення.
Згодом складає при харківському університеті екзамен на звання народного вчителя і з 1881 по 1893р., вчителює в різних селах Харківщини, Сумщини й Катеринославщини, поєднуючи педагогічно-освітню діяльність з фольклорно-етнографічними та лінгвістичними заняттями.
З 1881р. Починається інтенсивна літературна діяльність Б. Грінченка. Його твори різних жанрів під власним іменем і під різними псевдонімами (П. Вартовий, Василь Чайченко, Б. Вільхівський, Іван Перекотиполе) систематично друкуються в журналах, альманахах, а також окремими виданнями. Виходять поетичні збірки “Пісні Василя Чайченка”(1884), “Під сільською стріхою”(1893), “Пісні та думи”(1895), “Хвилини”(1903).
У 1902 році Б. Грінченко живе і працює в Києві. Разом з дружиною Марією Загорною він укладає чотирьохтомний “Словарь української мови” (1907-1909).
Б. Грінченко – автор близько 50 оповідань, написаних впродовж 1886-1907рр. У переважній більшості творів зображено життя трудового селянства. Захворівши на туберкульоз ще в юні роки, поїхав на лікування до Італії, там в місті Оспедалетті, 6 травня й закінчився життєвий шлях невтомного трудівника. Тіло його було перевезено на Україну й поховане на Байковому кладовищі в Києві.
Перу Грінченка належать чимало творів про дітей і для дітей. Ідучи від конкретних життєвих випадків, Б. Грінченко майстерно узагальнював їх, а довголітня вчительська праця допомагала йому розкривати поведінку дітей у найрізноманітніших ситуаціях.
Малолітні герої Б. Грінченка здебільшого проходять суворі випробування, життя деякого з них навіть обривається трагічно...
Залишившись сиротою, дванадцятирічна Галя (“Сестриця Галя”) замінює меншим діткам матір. І тут розкривається благородне серце малолітньої трудівниці. Ще в скрутнішому становищі опинилася дещо старша Марися з оповідання “Сама, зовсім сама”(1885). Після смерті матері дівчинку виганяють з хати, ніхто не бере її на службу, обзивають волоцюгою. Чорний відчай полонив дитину і вона не має сили протистояти безнадії: хвора, безпомічна, дівчинка кидається під поїзд.
Глибинного проникнення у внутрішній світ дитини позначається оповідання “Україна”(1891), в якому йдеться про завжди голодну школярку, що взяла без дозволу шматок хліба в товаришки. Виховна спрямованість твору очевидна: автор прищеплює юному читачеві почуття співпереживання, осуджує бездумність і черствість. Провідна ж думка, що пульсує в підтексті оповіданя: викриття соціального ладу, що примушував дітей трудівників на напівголодне співіснування.
Оповідання “Дзвоник” (1897) за темою і характером розгортання конфлікту не має аналогів в українській літературі . у ньому йдеться про семирічну Наталю, які після смерті матері віддали до міського притулку. Вся увага зосереджена на показі моральних страждань дитини, що опинилася в незвичних умовах, у зовсім незвичайному середовищі, серед людей, які не хочуть і не можуть зрозуміти її душі. Здавалося б тепер Наталі стало краще: вона нагодована й одягнена, спить у теплому ліжку , начальниця її не б‘є і не лає. Та все ж дитині неймовірно тяжко: щоденне глузування з “селючки”, обзивання нестерпним прізвиськом відокремленим від інших, відчуженість тяжким гнітом придавили її.
Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, виявляється тією характеристикою, яка напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменного режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку. Він здається Наталі живою істотою, яка за всіма наглядає, несподівано вривається в її спогади. Це так вражає дівчинку, що у неї з‘являється думка про самогубство.
Б. Грінченко був одним із перших прозаїків, які показали нестерпне становище сільського вчительства в буржуазно-поміркованому суспільстві. Типові грані життя народної школи відбиті в оповіданні “Екзамен” (1884): тут показано повну залежність учителя від інспекторів-невігласів, з неприхованим осудом розкладається реакційна політика царизму в галузі народної освіти. Вірогідність зображення підтверджується спогадами самого письменника, який учителюючи зазнавав постійних переслідувань з боку шкільного начальства та сільських властей. В оповіданні “Непокірний”(1886) розкрито цькування старшиною писарем, урядником нового вчителя, бо той видався сільським властям підозрілим, не благодійним, адже не мав благородного виду, розмовляв по-мужицькому, полюбив голод ранцевого хлопця, цурався їхньої компанії. Хоч “доношеніє” сільських верховодів було наклепницьким, брехливим, однак шкільне начальство звільняє непокірного вчителя. Так звужується коло. Чесній і порядній людині не знайти справедливості у світі беззаконня і соціальної правди.
Твори Грінченка, присвячені цій темі спрямовані проти тих, хто брутально зневажав особистість народного інтелігента. Письменник відтворив вродженість буржуазно-поміщицької системи до всіх, хто щиро працював на ниві освітніх працівників.
Шукання Бориса Грінченка виявилося також у розширенні тематики української прози в його оповіданнях “Панько”, “Батько та дочка” чи вперше відтворено каторжну працю шахтарів Донбасу.
Тяжке оповідання “Батько та дочка” має оптимістичний характер. Десятирічна дівчинка Маруся, і її батько Максим, учорашні селян, три роки живуть у землянці неподалік шахти, де працює батько. Великою симпатією зма-
льовує письменник цих простих, чесних людей, велику любов, що міцно єднає їх маленьку сім‘ю. Отак, маючи свою мрію вони потихеньку наближалися до неї, батько щоденно працював у шахті, а Маруся господарювала, дотримувала порядку в землянці, готувала обід ще й шиттю навчалася, щоб у своїй хаті бути батькові справжньою господинею.
Останні п‘ятнадцять років життя Грінченка – це найяскравіший період життя письменника. Але у зв’язку з погіршенням здоров’я він їде до Італії на лікування, та запізно: в місті Оспадаллетті, 6 травня 1910 року, передчасно помирає письменник. Тіло його було перевезене в Україну і поховане на Байковому кладовищі.
|
