Сучасні кредитно-банківські системи мають складну, багатоланкову структуру. Якщо за основу класифікації прийняти характер послуг, наданих клієнтам, то можна виділити три найважливіших елементи сучасної кредитної системи: - центральний банк - комерційні банки -спеціалізовані фінансові заснування (страхові, ощадні) Комерційні банки є багатофункціональними заснуваннями, що оперують у різних секторах ринку позичкового капіталу. Великі комерційні банки надають клієнтам повний спектр послуг, включаючи кредити, прийом депозитів розрахунків і т.д. Цим вони відмінні від спеціалізованих заснувань, що обмежені визначеними функціями. Комерційні банки традиційно відіграють роль базової ланки кредитної системи. Переплетення функцій різних видів кредитних заснувань і популярність універсального типу банку створює певні труднощі для визначення понять банк і банківська діяльність. Найчастіше головною ознакою банківської діяльності вважається прийом депозитів і видача кредитів. Поняття «банк» має економічне і юридичне значення. Загально прийняте визначення банку в юридичному аспекті - кредитна організація, що має виключне право здійснювати в сукупності наступні банківські операції: залучення у вклади коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення зазначених засобів від свого імені і за свій рахунок на умовах повернення, платності, терміновості, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб».
ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ, ЇЇ ПРАВОВІ АСПЕКТИ Фінансова діяльність держави – одна з найважливіших сфер її діяльності, передбачених законодавством України. Ця діяльність виявляється у збиранні, розподілі та використанні потрібних державі грошових коштів. Отже, фінансова діяльність держави спричинена необхідністю держави здійснювати розподіл та перерозподіл національного доходу. При висвітленні теми даної контрольної роботи ставиться мета визначити, в чому полягає сутність фінансової діяльності держави в Україні, яких принципів дотримується держава при її здійсненні, які методи вона при цьому застосовує. В роботі аналізуються ряд норм Конституції України та інших законодавчих актів, присвячених правовим аспектам фінансової діяльності держави. Джерелами при написанні даної роботи є Конституція та закони України, матеріали підручників та посібників.
Активні операції банку – це фінансові операції банку що пов”язані з розміщенням попередньо мобілізованих ресурсів з метою одержання доходу або створення умов для організацію процесу банківського обслуговування суб”єктів ринку. Метою аналізу активів банку та операцій з ними є, з одного боку оцінка раціональності фактичної структури активів з погляду забезпечення прибутковості та стабільності роботи банку, а з іншого — визначення шляхів її оптимізації та узагальнюючої оцінки, прогнозу майбутніх результатів діяльності і фінансового потенціалу банку. Дослідження активів банку полягає у використанні аналітичних прийомів, спрямованих на визначення загального обсягу коштів, які перебувають у розпорядженні банку, їх структури і динаміки в аналітичному періоді. Загальний аналіз активів банку ґрунтується на застосуванні методик вертикального та горизонтального аналізу, за допопмогою яких можна проаналізувати зміни в структурі активних операцій, і які передбачають обчислення та подальшу оцінку таких показників: • процентні співвідношення окремих показників з агрегованим показником; • абсолютні зміни кінцевих показників порівняно з початковими (базисними); • темпи зростання або приросту показників в аналітичному періоді.
Через розрахунковий рахунок в банці здійснюється більшість розрахункових операцій підприємства будь-якої організаційно-правової форми: • операції, здійснювані повністю безготівковим шляхом безготівкові надходження засобів на розрахунковий рахунок і безготівкові перерахування з розрахункового рахунку; • операції по зарахуванню готівки на р\ з, по оголошенню на внесок і отримання готівки з р\ з по чеку. Основною частиною грошового обороту (80 - 90 % ) є безготівковий оборот, в якому рух грошей відбувається у вигляді перерахування грошей по рахунках в кредитних установах. Безготівковим шляхом здійснюється оплата за реалізацію продукції, послуг, робіт, бюджетні операції, отримання і повернення банківських кредитів, виплата грошових доходів населення. Учасниками безготівкових відносин є підприємства і об'єднання (акціонерні суспільства, банки і фінансові органи некомерційні організації).
Починаючи з першої половини ХІХ ст., в Україні почали здійснюватися біржові операції і використовуватися широкі форми кредитування, що було пов’язано, передусім, з розвитком ярмаркової торгівлі. Значним банківським центром, що, окрім усього іншого, здійснював операції на ярмарках, став Бердичів. Через свої 8 банківських будинків він мав зв’язки з банківськими будинками Петербурга, Москви, Варшави, Одеси. Основні операції банкіри з Бердичева здійснювали на Контрактовому ярмарку у Києві. У 1835-1844 рр. вони привезли туди 500-600 тис. крб. сріблом, а в 1845-1849 рр. – більш 1 млн. крб. Розвитку банків сприяло загальне зростання торгівлі, особливо через чорноморські та азовські порти, більшість яких знаходилась на території України. Позитивну роль при цьому відіграла зовнішньоторговельна політика царського уряду і надання цим портам деяких виняткових привілеїв. Наприклад, царським маніфестом від 10 травня 1817 р. Одесі було “даровано” на 30 років порто-франко. Унаслідок цього Одеса стала місцем зосередження іноземних товарів, що спрямовувалися звідси не тільки у Великобританію, Україну, але і в Польщу, транзитом – в Австрійську імперію, а через Кавказ – у Персію. В Одесі виникли великі банківські будинки, діяльність яких охоплювала все узбережжя Чорного та Азовського морів. Кредитно-розрахункові установи поступово ставали невід’ємною частиною господарського життя України. Їх головне призначення у дореформений період (1861 р.) полягало в підтримці панського господарства. Дворянський банк та інші кредитні установи (“сохранная казна”, “приказы общественного призрения”) надавали позики під заставу маєтків. Іншою важливою рисою дореформеної банківської системи було те, що держава тримала у своїх руках монополію на використання грошових накопичень. Усе це не відповідало інтересам індустріального розвитку країни. Тому з припиненням видачі позик під заставу маєтків (1859 р.) почалася ліквідація кредитних установ. Однак, створюючи нову банківську систему, царський уряд не бажав втрачати провідних позицій у банківсько-кредитній справі. Заснованому у 1860 р. Державному банку були надані, окрім права здійснювати звичайні комерційні операції, й інші важливі функції. Це призвело до того, що разом з Міністерством фінансів Державний банк з цілою мережею своїх контор і відділень на периферії мав вирішальний вплив на діяльність інших банків.
Кредит і кредитні відносини є невід'ємною складовою економічної системи України. Сфера кредитування безпосередньо пов'язана з потребами розвитку національного виробництва. Знаходячись у центрі сучасного грошово–фінансового господарства, обслуговуючи інтереси господарських суб'єктів, кредит опосередковує зв'язки між державою, банком, товаровиробниками і населенням. Нині завдання відновлення виробничого призначення кредиту стає одним із першочергових. Кредитні відносини мають сприяти подоланню економічної кризи в Україні і забезпечувати прогресивний розвиток вітчизняного товарного виробництва. Сьогодні в Україні функціонують підприємства, організації і господарські товариства, засновані на різних формах власності. Це створює різнобій і складнощі в організації кредитних відносин між банками, з одного боку, та підприємствами, організаціями і товариствами – з іншого. В умовах ринкової економіки змінився характер кредитних договорів, коли активну роль стали виконувати обидва їхні суб'єкти на паритетних засадах, що вимагає зміцнення правового поля діяльності кредитора і кредитоодержувача. Питання організації кредитних відносин банків з індивідуальними позичальниками є вельми важливим для країн з перехідною економікою, до яких належить і Україна. Таким чином, є всі підстави вважати запропоноване наукове дослідження актуальним як з теоретичної, так і з практичної точки зору. Виходячи із ступеня наукової проблемності зазначених питань та проблем, а також реальних потреб практики, визначено мету та основ–і завдання дослідження.
Державний зовнішній борг являє собою заборгованість за креди¬тами (позиками), залученими з іноземних джерел. Він виступає у вигляді зовнішніх фінансових зобов'язань держави перед нерези¬дентами. Тобто держава виконує роль позичальника або гаранта по¬гашення цих кредитів (позик) іншими позичальниками. Отже, до складу державного зовнішнього боргу входять: прямий державний зовнішній борг, що формується через за¬лучення іноземних кредитів, безпосереднім позичальником за якими є держава, та випуск державних цінних паперів у вигляді зовнішніх державних позик. Обслуговування цієї частини зовнішнього держав¬ного боргу здійснюється за рахунок коштів державного бюджету; умовний державний зовнішній борг, який формується за раху¬нок іноземних кредитів, залучених іншими позичальниками під дер¬жавні гарантії (гарантований державою борг). Відповідальність що¬ до обслуговування цих кредитів несе безпосередній позичальник, який самостійно погашає іноземні кредити за рахунок власних кош¬тів, тому фінансові зобов'язання держави щодо погашення таких кредитів мають умовний характер. Але у разі невиконання безпосе¬реднім позичальником своїх боргових зобов'язань перед нерези¬дентом згідно з умовами угоди про позичання набуває чинності державна гарантія щодо виконання платежів на користь іноземного кредитора. У такому разі умовні державні фінансові зобов'язання стають прямими. Державний зовнішній борг разом з приватним негарантованим дер¬жавою зовнішнім боргом створюють валовий зовнішній борг країни. Обслуговування зовнішнього боргу є одним з елементів процесу управління зовнішнім боргом країни. Вироблення ефективної стра¬тегії управління зовнішнім боргом, зокрема державним зовнішнім боргом, особливо в умовах його швидкого зростання, є багатогран¬ною проблемою. Розв'язання цієї проблеми потребує узгодженої взаємодії всіх відомств та установ, що відповідають за здійснення процесу управління на всіх його етапах: від вироблення стратегій зовнішнього запозичення, обслуговування накопиченого зовнішньо¬го боргу до моніторингу, аналізу і прогнозування обсягів зовніш¬нього боргу, спроможності країни забезпечити майбутні платежі з його обслуговування та оцінки механізму впливу зовнішнього запо¬зичення на макроекономічну ситуацію в країні.
Світова система центральних банків у їхньому сучасному вигля¬ді створена відносно недавно. До середини XVІІІ ст. комерцій¬ні і центральні банки не розрізнялися. З розвитком кредитної системи відбувається процес централізації банкнотної емісії в окре¬мих великих комерційних банках. При цьому монопольне право на випуск грошових знаків (банкнот) поступово закріплюється лише за одним банком. Такий банк у різні часи називався по-різному. Спочат¬ку — емісійним або національним, а згодом — центральним, що від¬повідало його керівній ролі у кредитній системі тієї чи іншої країни. Уперше у світовій практиці центральний банк було створено у Швеції (Риксбанк) у 1668 р. Дещо пізніше, у 1694 р., засновано Банк Англії. Проте на той час центральні банки ще не мали виключно¬го права на емісію грошових знаків. Їхні функції відрізнялися від функцій сучасних центральних банків. Так, призначенням Банку Англії спочатку було фінансувати торгівлю і промисловість, Банку Нідерландів — внутрішню і зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише в XIX ст. Нині майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки. Однак між ними є суттєві від¬мінності, які пояснюються особливостями політичного та фінансо¬во-економічного розвитку окремих країн.
Метою діяльності служб банківського нагляду Національного банку України є заохочення внутрішнього «самонагляду» тих комерційних банків, які він конт¬ролює. Це вимагає від керівництва банків розроблення та впровад¬ження відповідних механізмів управління ризиком з метою забезпе¬чення фінансової стійкості та дотримання вимог законодавчих та нормативних актів. Основне завдання банківського нагляду полягає в тому, щоб з допомогою використання прийомів як виїзного, так і безвиїзного контролю забезпечити безперервний нагляд за банками. Першочерговим завданням безвиїзної наглядової діяльності є моніторинг ста¬ну та умов діяльності кожного закладу через контроль щомісячних і квартальних звітів. Головним завданням виїзного інспектування є перевірка достовірності інформації, поданої у цих звітах, та оцінка здатності керівництва розробляти та підтримувати відповідні поло¬ження, механізми й процедури та систему контролю ризику у комер¬ційному банку. «Якісний» аналіз процесу управління ризиком може бути здійс¬нено лише виїзним інспектуванням. Інспектування доповнює та деякою мірою опирається на роботу, проведену внутрішніми та зовнішніми аудиторами. Зовнішні ауди¬тори залучаються керівництвом, щоб упевнитися, що бухгалтерські та інші записи та проводки відповідають установленим вимогам і що фінансові звіти правильно відтворюють фінансовий стан та умо¬ви установи. При цьому внутрішні аудитори несуть відповідальність за оцінку системи внутрішнього контролю та інформаційної систе¬ми управління. Інспектування саме по собі зосереджується на оцінці, тоді як аудит — на перевірці.
Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банки, які здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій. Під терміном «БАНК» розуміють установу, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності і терміновості. Основне завдання банку - здійснювати посередництво в переміщенні коштів від кредиторів до позичальників. Банківська система - організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи ін¬шій країні в цілком визначений історичний період. Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи: • однорівнева банківська система; • дворівнева банківська система Однорівнева банківська система передбачає горизон¬тальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й цент¬ральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового об¬слуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управ¬ління. Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою економікою, складається з двох рівнів. Верхній рівень - центральні (емісійні) банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для двох катего¬рій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур.
Поділись з друзями 
