Архітектура

У першій половині VII століття лавина арабських завойовників вийшла за межі Аравійського півострова і швидко підкорила сусідні країни. На початок VIII століття кордони створеної ними феодальної держави – Арабського халіфату – поширилися до Атлантичного океану на заході, до річок Інд і Сир-Дар’я на сході, до Кавказького хребта на півночі, а на півдні доходили до берегів Індійського океану і до неродючих пісків Сахари (рис.6.1).
В завойовані країни араби принесли засновану Магометом нову релігію – іслам (це слово означає «покірність»), який зіграв таку ж роль у зміцненні феодалізму на Сході, як християнство на Заході.
Спочатку культура арабів була нижчою від культури завойованих ними країн. Та незабаром араби увібрали краще з античної культури і культур інших підкорених народів, створивши на цій основі свою власну високу цивілізацію. Загальновідомі досягнення вчених халіфату у медицині, математиці, астрономії, історії, географії. Арабська мова стала загальновизнаною мовою спілкування вчених на Сході, подібно до латині на Заході.
Вплив арабської культури продовжував позначатися і після розпаду халіфату на окремі феодальні держави, й навіть після вигнання арабів із завойованих ними країн. У кожній з них, з огляду на обставини, що склалися, архітектура була достатньо самобутньою, але з переважанням загальних рис. Їх формуванню сприяли інтенсивні зв’язки з народами халіфату, схожість шляхів розвитку феодалізму та природних умов, спільність культурних та побутових традицій, загальне віросповідання і т.ін.
Засновник ісламу шейх Магомет зробив першою столицею об’єднаної арабської держави місто Мекку, а з 622 року – Медіну. Ця дата вважається першим роком становлення мусульманської культури.

Методологія як поняття в цілому позначає вчення про структури, логічну організацію, методи і засоби діяльності (у тому числі - архітектурної). У рамках загальної методології виділяють методологію науки, вчення про принципи побудови, форми і способи наукового пізнання.
Метод (грецьк. - шлях дослідження, теорія, вчення) – це спосіб рішення конкретної задачі, сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності. У філософії – це спосіб побудови й обґрунтування системи філософського знання.
Методика – це послідовність виконання певних дій для рішення поставленого завдання в рамках визначеного методу.
Методологія архітектури (за визначенням Ю.Євреїнова) – це по-перше, галузь наукового знання, яка вивчає засоби, передумови і принципи організації пізнавальної і практично-перетворювальної архітектурної діяльності.
По-друге, до методології архітектури відносять сукупність засобів, прийомів, принципів і підходів, які використовуються в різних видах архітектурної діяльності

Пам'ятки оборонного будівництва займають надзвичайно важливе місце в історико-архітектурній спадщині України. Впродовж багатьох століть вони часто визначали долю не лише окремих населених пунктів, а то й цілої держави. Замки і фортеці першими відбивали ворожі напади і останніми підкорялись завойовникам, першими реагували на всі суспільно-політичні зміни в державі та найнепомітніші новації в науці і мистецтві. Вони є переконливим доказом неперервності історії і її постійної еволюції.
Період найактивнішого розвитку бастіонної оборонної архітектури припадає на другу половину XVI – XVIIІ ст. Саме з цього часу на Львівщині залишилось найбільше пам'яток фортифікаційного мистецтва, до яких належать насамперед замкові комплекси у Львові (Високий та Низький замки), магнатські оборонні резиденції у Підгірцях, Золочеві, Жовкві, Бродах, Поморянах, фортифікації Жовкви та Бродів, як зразків реалізації теоретичних проектів так званих "ідеальних міст-фортець".
Важливими чинниками виникнення і формування новітніх фортифікацій на терені Речі Посполитої, а відповідно - сучасної Львівської області, був характер зовнішньої загрози її територій. Сприяла поширенню новітніх віянь в оборонному будівництві і внутрішньополітична ситуація польсько-литовської держави, а насамперед поява такої сили як козацтво. Адже артилерія, яку застосовували козаки, включала найновіші західні і турецькі зразки, виготовлені з урахуванням досягнень найкращих європейських і турецьких військових інженерів

Площа виникла в XІV ст. внаслідок регулярного планування забудови за взірцем середньовічних західноєвропейських міст, як центр торговельного та суспільного життя міста. З кожного кута площі виходять дві взаємоперпендикулярні вулиці, котрі закінчувалися біля міських фортифікацій, що опоясували середньовічне місто. Площу розміром 142 х 129 м утворюють 44 будинки і ратуша в центрі. Від початкової готичної забудови, яка загинула під час пожежі 1527 р., збереглися підвали і фрагменти стін з готичними деталями. Дбайливо відновляючи вцілілі мури, нові будинки після руйнівної пожежі міщани будують тільки з каменю та цегли і називають їх кам’яницями.
Архітектурний вигляд площі формувався в період розквіту ренесансу у Львові. Ансамбль створювали кращі архітектори — П. Красовський, М. Градовський, П. Барбон, П. Римлянин, Б. Меретин, С. Фесінгер та інші. Будівлі споруджувались за замовленням багатої знаті і заможних купців, оскільки ділянки на центральній площі міста були дуже дорогими. Платився податок від кількості вікон на головному фасаді будівлі. Це наклало свій відбиток на архітектурний вигляд будівель: більшість будинків побудовані на вузьких, витягнутих вглибину ділянках, складаються із головної будівлі, внутрішнього двору і фліґеля.

Переповідають. що хан Осман, побачивши 1621 року фортифікаційне укріплення Кам’янця, запитав: «Хто ж це побудував таке могутнє місто?»
- Сам бог - відповіли йому.
«Нехай же бог і здобуває його!» - прорік хан. Після цих слів він повернув своє військо від стін Кам’янця.
Місто Кам’янець-Подільський вперше згадується у літописах ХІІ ст. На той час Поділля входило до складу Галицько-Волинського князівства. Основна населення міста від часу його заснування була місцеве, українське. Згодом до міста стали прибувати вірменські ремісники й купці.
В ХІV-ХVІІ століттях повз місто пролягав шлях татар. На той час вони почували в причорноморських степах і здійснювали набіги на міста Праукраїни. Для посилення оборони і міст будували нові та відроджували старі замки й фортеці.
Місце розташування укріплення вибралося таке, щоб підступи до нього захищали природні перешкоди. Відтак перші оборонні укріплення побудували у тих місцях, де можна було проникнути на острів (вузьким перешийком чи коьйоном). Загалом Старий замок подували так, що ріка Смотрич (тече у глибокому яру з крутими скелястими берегами) оперізує немалу ділянку еліптичної форми там, де побудоване Старе місто). Із заходу, де русло річки, до міста примикає замок, розташований на високому плато. Між замком і Старим містом збудували міст, що в першій половині ХVІ ст. був дерев’яний і стояв на кам’яних стовпах. Укріплення Старого замку, можливо, будувалося на місцях давніших укріплень (відомості майже не збереглися).
Першу згаду (датовану 1374 роком) про Кам’янець-Подільський замок знаходимо у грамоті князя Юрія Корятовича (володів тоді Поділлям).
Замок мав два в’їзди: один з боку міста, а другий з поля, через що й називався Польною брамою. Біля брам були приміщення для воротаря. На території замку побудували будинки для стражників, а також кухню, склади провізії та військових припасів, церкву. Уже в ХV ст. місто стає потужним торгово-промисловим центром, відтак розпочинається його інтенсивна забудова. Але в середині цього століття татарські набіги частішають, тому дерев’яні укріплення (хоча деякі з них одразу були кам’яними) замінено на кам’яні.

Історія Візантії починається з IV століття, відтоді, коли на трон Римської імперії зійшов імператор Костянтин (324-337 р. правління). Він переніс столицю імперії в місто Константинополь. Це дуже жалюгідно відбилося на Римській імперії, що розкололася в результаті на двох частин ( Західну і Східну, котра й одержала згодом в істориків назва Візантії. Незадовго до цього, у 313 р., Міланський едикт дозволяє вільне віросповідання християнства, а в 395 р. воно було визнано офіційною релігією обох частин імперії. Навряд чи можна знайти подія, що зробило би більший вплив на всю наступну історію ( як Візантії, так і Західної Європи.
Середні століття були часом розквіту феодального ладу з типовим для нього пануванням класу землевласників, позаекономічними примусовими заходами, перевагою натурального господарства, слабким розвитком товарного виробництва і, як наслідок цього, політичною роздробленістю. Настільки ж типовими для нього були селянські повстання, об'єднання міських ремісників і купців у цехи і гільдії, система васальної ієрархії і монархія, що як переважає форма державного устрою. Величезну роль у житті як окремих людей, так і держави в цілому, грала релігія.
Особливості феодального ладу позначилися і на його архітектурі. У цю епоху постійних воєн багато уваги приділялося будівництву фортець, і військова архітектура середньовіччя дала багато нового в порівнянні з античністю. У цей час з'явилися такі деталі, як бойові парапети з зубцями і бійницями, бійниці, прості і начіпні, закриті оборонні балкони, дозорні вишки і т.п. Були вироблені нові прийоми захисту фортечних воріт за допомогою додаткових зміцнень і створені основні типи фортець ( замок, що знаходиться в гірській чи рівнинній місцевості, міська фортечна стіна й укріплений монастир.
Монастирі, широке поширення яких також було однієї з особливостей середніх століть, мали потребу в зміцненнях і в силу того, що в їхніх стінах нерідко зберігалися великі багатства, і тому, що вони будувалися не тільки в містах, але і удалині від них, і повинні були у воєнний час служити притулком для околишнього населення. Крім того, монастирі, особливо в раннім середньовіччі, мали значення культурних центрів. У них зберігалися і листувалися книги, велися хроніки (літопису), містилися школи. У тих випадках, коли монастирі виникали в слабозаселених місцевостях, вони сприяли поширенню сільського господарства, а зведення монастирських будинків, особливо кам'яних церков, сприяло появі нових будівельників і художників.

Золоті ворота в Києві — одна з небагатьох пам'яток оборонного зодчества Київської Русі, що дійшла до нашого часу.
„Город Ярослава" оточували високі земляні вали загальною довжиною 3,5 кілометра. Вони проходили сучасними вулицями центральної, частини Києва — від Львівської площі (де знаходилися Львівські ворота) вздовж вулиці Ярославів вал до Золотих воріт, спускалися вулицею Свердлова та Новопушкінською до площі Жовтневої революції (де стояли Лядські ворота) і знову піднімалися вгору до площі Калініна. Золоті ворота були головним в'їздом до Києва. Цей дивовижний витвір давньо-руських зодчих — могутня бойова вежа, що завершувалася церквою Благовіщення, — викликав захоплення сучасників і наводив жах на ворогів своєю неприступністю. Час не зберіг пам'ятку. З записів мандрівників XVI — XVII ст., з малюнків А. ван Вестерфельда 1651 року ми знаємо, що на той період Золоті ворота були вже напівзруйнованими. Однак до середини XVIII століття вони були в'їздом до Києва. У 1648 році біля Золотих воріт кияни зустрічали героя національно-визвольної боротьби українського народу Богдана Хмельницького після перемоги під Жовтими Водами, а 1654 року, ознаменованого возз'єднанням України з Росією, через Золоті ворота урочисто в'їхало до Києва російське посольство. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. перед воротами, у зв'язку з реконструкцією фортифікаційних споруд міста, було збудовано земляні бастіони. У середині XVIII століття руїни древніх Золотих воріт були засипані землею і поруч за проектом інженера Д. Дебоскета зведено нові однойменні ворота.
Знову кияни побачили стародавню пам'ятку 1832 року, коли К. Лохвицький провів археологічні розкопки і розкрив залишки Золотих воріт. При цьому було не тільки розчищено проїзд, але й знято рештки земляного валу, що примикав до споруди з обох боків. Після цього ворота набули вигляду двох паралельних стін довжиною 25 і 13 метрів та висотою близько 8 метрів. За участю архітектора В. Беретті було проведено роботи по укріпленню руїн: на окремих ділянках зроблено ремонт древньої кладки цеглою, зведено контрфорси, влаштовано металеві зв'язки, територію навколо залишків пам'ятки огороджено чавунними штахетами. У такому вигляді Золоті ворота збереглися до нашого часу. Однак стародавня кладка від вітру та атмосферних опадів руйнувалася й далі, що надзвичайно тривожило вчених. У 1970 році було прийнято рішення звести над залишками павільйон, який не тільки захищав би їх, але й відтворював первісний вигляд споруди. Щоб виконати проект реконструкції, необхідно було провести додаткові дослідження Золотих воріт, незважаючи на те, що над їхнім вивченням працювали визначні вчені — К. Лохвицький, Ф. Солнцев, П. Покришкін, А. Ертель, В. Ляскоронський, В. Богусевич, Ю. Асєєв тощо.

Одним із найцікавіших і найменш вивчених аспектів історії архітектури Русі-України XI - XII сторіч є тогочасний метод проектування. Як виглядає, цей метод давав змогу будівничому обійтися без масштабних креслеників. Отже "проект" був невіддільний од його автора, а всі спеціальні знання лишалися неприступними для інших, невтаємничених учасників будівництва.
Єдиний своєрідний опис побудови розмірів давньоруського храму подає "Києво-Печерський патерик". Про заснування 1073 року Успенського собору Києво-Печерської лаври в ньому сказано, що план цього храму складено за образом, чудесно явленим варягові Шимону під час бурі на морі: "И якоже видехомъ, величествомъ и высотою, размеривъ поясомъ темъ златымъ, 20 въ ширину и 30 въ дьлину, а 30 въ высоту, стены съ врехомь 50" (1). Мірилом був золотий пояс, зроблений Шимоновим батьком Африканом для оздоблення розп'яття.
Оскільки інших писемних свідчень немає, то будь-яка спроба дослідити давньоруські методи проектування не може обійтись без певної інтерпретації цих літописних даних. Результати останніх досліджень цього питання викладено в низці ґрунтовних статей Миколи Холостенка саме на прикладах Михайлівського й Успенського соборів (2), які дослідник вважав дуже подібними своєю архітектурою і, очевидно, витворами однієї будівельної школи.
Теодолітний обмір решток відкритого розкопами 1994 - 1996 років Михайлівського собору та поточнення його вертикальних розмірів дало підставу знову звернутись до дослідження давньоруських методів проектування.
Тут ми не торкатимемося історії вивчення цих методів, бо про них ідеться в працях К.Афанасьєва й І.Тевельова (3). Зазначимо тільки, що в цій справі окреслилися два принципово різні підходи.

На рельєфах, що спіральним поясом обвивають Траянову колону в Римі, представлено найважливіші події, пов'язані з двома походами імператора Траяна проти даків у 101 -102 і 105-106 роках.
На одному з рельєфів колони зображено міст-віадук, який до публікації роботи українських дослідників - був загальновідомий і описувався в енциклопедіях, монографіях та статтях як міст через Дунай, збудований під час другого походу Траяна проти Дакії 105 року н.е., в околицях Дробети, на румунському Дунаї.
На рельєфі досить детально зображено п'ятипрогінний міст з мурованими пілонами, з'єднаними арковими дерев'яними фермами. Цей міст мав сполучати фортеці, що були по обидва боки річки.
Доволі скупі історичні перекази, а також руїни пілонів підтверджують існування мосту через Дунай в околицях Дробети. Однак інформація, що її подають різні джерела про параметри мосту (загальну довжину, висоту і крок пілонів, ширину дорожнього полотна, тип і спосіб виконання фундаментів), почасти розбіжна. Наприклад, ширину його - від 13 до 19 м3, на нашу думку, дослідники дуже перебільшили, оскільки стаціонарні міські римські мости були тільки 5 - 6 м завширшки. Тож навіщо було в умовах війни будувати тимчасовий міст утроє ширшим?
Не з'ясувавши основні виміри мосту, не можливо було однозначно відтворити його вигляд. Тому здебільшого покликалися на зображення мосту на рельєфі Траянової колони як на міст через Дунай. Тим часом наявна інформація про розміри будівлі не підтверджує правильності такого підходу.