Франц Кафка - письменник чудовий, тільки дуже дивний. Може бути, самий дивний з тих, що творили в 20-му столітті. І дивний він не в останню чергу тим, що його прижиттєва і посмертна доля необиденного своєї нітрохи не поступається його ж творам. Хтось бачить у ньому іудейського вероучителя, а хтось - екзистенціалістські пророка, хтось - авангардиста, а хтось - консерватора, хтось шукає ключ до його таємниць у психоаналізі, а хтось - в аналізі семіотичному або структуральної. Але реальний Кафка завжди як би вислизає з кордонів чіткого світовідчуття. Численні літературні школи змінювали один одного, змагалися між собою - це був час незліченних "ізмів". Зрілі роки Кафки припали на період становлення мистецтва експресіонізму - яскравого, галасливого, кричущого, протестуючого. Як і експресіоністи, Кафка в своїй творчості руйнував традиційні художні уявлення та структури. Але його творчість не можна віднести ні до одного з "ізмів", скоріше він стикається з літературою абсурду, але теж чисто зовні. Стиль Кафки абсолютно не співпадає з експресіоністичні, так як його виклад підкреслено сухувато, аскетично, в ньому відсутні будь метафори і стежки. У зв'язку з цим так багато точок зору на його твори, так багато способів прочитання і так мало грунтовних монографій, присвячених його творчості, так мало дослідників, які не побоялися б поринути у складний, метафізичний світ його творів. Темою для даної роботи послужила, загалом-то, ще не досліджена ніким проблема: "Метаметафора у творчості Ф. Кафки", тим складніше і цікавіше представляється дана робота. Жоден із дослідників не згадує про даному прийомі щодо творчості Кафки, але кожен говорить про якусь "кафкіаде", яка належить "високому" стилю, оскільки в ній яскраво виражена метафізична природа сміху, метафізична природа абсурду і т. д.
Входження Михайла Юрійовича в літературу було стрімким. У дні смерті Пушкіна вся Росія дізналася ім'я його наступника. його
знаменитий вірш «Смерть поета» відомо всім. Але писав Лермонтов вже багато років. Писав, але не публікував. він обожнював
Пушкіна як поета. Він не був з ним знайомий, хоча у них були спільні друзі. Молодий Лермонтов тільки мріяв про те, щоб понести на суд
Пушкіна свої твори. Одним з них був вірш «Бородіно». У вірші «Бородіно» розповідь про війну довірений старому
солдату. Характерно, що поет зумів показати народний погляд на війну. І каже солдат просторічним мовою, з характерними
прислів'ями та приказками. Навіть неправильність мови солдата («Стривай-но, брат мусью») підкреслює погляд на війну. напруженість
битви передається підбором особливої лексики:
Роман “Прощай, зброя!” - історії любові на рівні окремо узятих доль, але також і оповідання про пошук сенсу і упевненості в світі. Цю книгу можна рахувати до певного ступеня релігійною, і хоча вона і не дає релігійного тлумачення подій, навіяна явно релігійною проблематикою. Вже в другому розділі романа Фредерік Генрі згадує про людину, яка відрізняється від більшості своєю нетиповою поведінкою, немов є представником якогось іншого людства: “Увечері, спустившись в місто, я сидів у вікна публічного будинку, того, що для офіцерів в суспільстві приятеля і двох стаканів за пляшкою асті. Мій приятель побачив на вулиці нашого полкового священика, що обережно ступав по сльоті, і став стукати по склу, щоб привернути його увагу. Священик підняв голову. Він побачив нас і посміхнувся. Мій приятель поманив його пальцем. Священик покачав головою і пройшов мимо”. Просте, на перший погляд, опис на самому справі символічно. Сльота, по якій обережно ступає полковий священик, - це війна, в буквальному сенсі, осоружна людській природі. Вимушений брати в ній участь, як військовозобов'язаний, він намагається відгородитися від будь-яких інших зіткнень з неприємним для нього способом життя і всією душею прагне додому в Абруцци, де по його вираженню, і Хемінгуей неодноразово повторює це завжди “ясно і сухо”.
Історія створення романа Роман Михайла Опанасовича Булгакова «Майстер і Маргарита» не був завершений і за життя автора не публікувався. Вперше він був опублікований тільки в 1966 року, через 26 років після смерті Булгакова, і те в скороченому журнальному варіанті. Тим, що це найбільший літературний твір дійшов до читача, ми зобов'язані дружині письменника Олені Сергіївні Булгакової, яка у важкі сталінські часи зуміла зберегти рукопис романа. Час почала роботи над «Майстром і Маргаритою» Булгаков в різних рукописах датував те 1928, то 1929 роком. У першій редакції роман мав варіанти назв: «Чорний маг», «Копито інженера» «Жонглер з копитом», «Син В.», «Гастроль». Перша редакція «Майстра і Маргарити» була знищена автором 18 березня 1930 р. після отримання звістки про замкнете п'єси «Кабала святенників». Про це Булгаков повідомив в листі уряд: «І особисто я, своїми руками, кинув в піч чернетку романа про диявола.» Робота над «Майстром і Маргаритою» поновилася в 1931 р. До романа були зроблені чорнові накидання причому тут вже фігурували Маргарита і її безіменний супутник - майбутній Майстер, а Воланд обзавівся своєю буйною свитою. Друга редакція що створювалася до 1936 р., мала підзаголовок «Фантастичний роман» і варіанти назв «Великий канцлер», «Сатана», «Ось і я», «Чорний маг», «Копито консультанта».
У 1828 році Стендаль набрів на сюжет суто
сучасний. Джерело було не літературний, а
реальний, який відповідав інтересам Стендаля
не лише по своєму суспільному сенсу, але і по
крайній драматичності подій. Тут було те, чого він
давно шукав: енергія і пристрасть. Історичний роман вже
був не потрібний. Тепер потрібне інше: правдиве
зображення сучасності, і не стільки політичних і
суспільних подій, скільки психології і душевного
стани сучасних людей, які незалежно від
власного бажання готують і створюють майбутнє.
"Молоді люди, подібні Лаффаргу (одному з
прототипів головного героя романа "Червоне і чорне"),
- писав Стендаль, - якщо їм удається отримати хороше
виховання, вимушені трудитися і боротися з
справжньою потребою, чому і зберігають здатність до
сильним відчуттям і страхітливу енергію. Разом з тим у
них легко уразлива самолюбивість". А оскільки з поєднання
енергії і самолюбивості нерідко народжується честолюбство
Стендаль закінчив характеристику молодої людини
наступним зауваженням: "Ймовірно, всі великі люди
будуть віднині вихідцями з класу, до якого
належить пан Лаффарг (він був рабочим-
червонодеревником). Колись Наполеон поєднував в собі
ті ж особливості: хороше виховання, палке
уяву і крайню бідність".
А. Камю - французький письменник і мислитель, лауреат Нобелівської премії (1957), один із найяскравіших пред¬ставників літератури екзистенціалізму. У своїй худож¬ньо-філософській творчості розробляв екзистенціалістські категорії «існування», «абсурду», «бунту», «свободи», «морального вибору», «межової ситуації», а також розвивав традиції модерністської літератури. Змальовуючи люди¬ну в «світі без Бога», Камю послідовно обстоював позиції «трагічного гуманізму». Крім художньої прози, творчий доробок письменника охоплює драматургію, філософські есе, літературно-критичні статті, публіцистичні виступи.
Англійський письменник, публіцист і журналіст Артур Ігнатіус Конан Дойл народився 22 травня 1859 року в столиці Шотландії Единбурзі на Пікарді-плейс в сім'ї художника й архітектора. Його батько Чарльз Адтамонт Дойл одружився з Мері Фолі 1855 році. Мері Дойл мала пристрасть до книжок і була головним оповідачем у сім'ї, і згодом Артур дуже зворушливо згадував про неї. На жаль, батько Артура був хронічним алкоголіком, і тому сім’я іноді бідувала, хоча він і був, за словами свого сина, талановитим художником. У дитинстві Артур багато читав, і мав різнобічні інтереси. Його улюбленим автором був Майн Рід, а улюбленою книжкою — «Мисливці за скальпами». Після того, як Артур досяг дев'яти років, упродовж семи років повинен був ходити до школи-інтернату єзуїтів Ходдеру — підготовчої школи для Стоуніхерста. Через два роки Артур перебравсь до Стоуніхерста. Там викладали кілька предметів: абетку, лічбу, граматику, синтаксис, поезію, риторику. Харчування там було убогим, до того ж учнів часто піддавали тілесним покаранням.
Антична література посідає особливе місце в історії світової цивілізації. Адже антична культура - колиска європейської. Розвиток культури Близького й Середнього Сходу також безпосередньо пов'язаний з розвитком античного мистецтва, філософії, науки та літератури.
Антична культура відіграла незаперечну роль у розвитку української культури. Плідний вплив її простежується упродовж віків, починаючи з давніх часів. Діячі української культури постійно дбали, щоб антична спадщина стала набутком народу.
Античну культуру високо цінували прогресивні діячі всіх епох. Гуманісти доби Відродження вважали себе спадкоємцями ідеологів античного світу, а за мету ставили відродження античної культури (звідси й походить назва “доба Відродження”). У XVII та XVIII ст. для прибічників класицизму античне мистецтво стає еталоном прекрасного. Античною культурою захоплювалися філософи і художники доби Просвітництва. Образи та сюжети античного мистецтва надихали Шекспіра й Шевченка.
Людська цивілізація винайшла не тільки письмо, але й ряд жанрів мистецтва, зокрема, букет поетичних форм, серед яких найчільніше місце займає сонет. Сонет називають царем поезії, оскільки він, на думку дослідників, має унікальну природу тексту, поєднує гармонійно форму і зміст, чітко передає думки про світ і людину, має філософський дух в осмисленні предметів, явищ навколишньої дійсності. Сонет появився в Італії в ХІІІ ст. Тут викристалізувалися його основні ознаки, вперше описані Антоніо да Темпо (1332). Зяпочаткував цю форму віршування Джакомо да Лентіні. Розвинули її Данте Алігієрі, Ф. Петрарка, П’єр де Ронсар (ХVІ ст.) та Вільям Шекспір (ХVІІ ст.) - видатний англійський поет, драматург, сонети якого ми поклали за мету дослідити
Коло митців котрі, які привертають увагу дослідників, вже більш-менш визначеному, хоча остаточної ясності тут досі не досягнуто. Оскільки в різних національних літературах розквіт імпресіонізму припадає на різний час, то з цим пов’язано і більша чи менша інтенсивність його взаємодії з іншими стильовими системами, скажімо, натуралізмом, неоромантизмом, символізмом. Основоположниками нового напрямку у європейській літературі перш за все називають братів Е. та Ж. де Гонкурів, чия зріла творчість 60-их років засвідчила утвердження нової, "артистичної" манери письма. Пізніше вплив імпресіоністичної поетики відчутний у Гі де Мопассана, Ж. -К. Гюісманса, М. Пруста, а в поезії - у Ш. Бодлера, П. Варлена, А. Рембо. Перші серйозні спроби осмислення імпресіонізму були пов’язані з досвідом французьких художників-імпресіоністів.
Поділись з друзями 
