Українська література

Мова поезій Євгена Маланюка, митця української еміграції першої половини ХХ ст., представляє інтерес для лінгвістів як предмет наукової інтерпретації з акцентуацією на особистості письменника. Відомо, що індивідуальність письменника виражається саме у прийомах його творчості, зокрема у його улюблених образах. Спостерігаючи за образною мовою Є. Маланюка, бачимо зв’язок між особистим життям, ідейними, естетичними позиціями автора та його мовним стилем. Думка його полонить метафоричність, майже жоден рядок поезій не відтворює світ фотографічно, будь-яке явище спрямовано на нас крізь призму авторського світовідчуття. Наприклад, «Гарячий день розлив пекуче злото // І сам втопивсь у сонячнім меду» (140), «Побожно буду жати жито // З колоссям вже достиглих слів» (с. 114) тощо[1].

Л. Боровиковський-байкар враховував традиції класиків жанру – Езопа, Федра, І. Красіцького, а також І. Крилова (сюжети двох останніх, особливо Красіцького він часто розробляв по-своєму). Українське байкарство на час виступу Боровиковського (перші спроби припадають на початок 30-х років, а публікації – на 1841) творилося не надто численними авторами – частково зусиллями Г. Сковороди, П. Гулака-Артемовського; вже написав свої байки П. Білецький-Носенко, видав збірку “Малороссийские приказки” Є. Гребінка. Проте автор книжки “Байки й прибаютки Левка Боровиковського” (Київ, 1852 – видавець А. Метлинський) був самобутнім і доповнив українське байкарство новими різновидами жанру – максимально конденсованою (до двох рядків) байкою й афористичною гумористичною приповідкою.

До названої збірки ввійшло 177 творів як з оригінальними, так і з запозиченими в інших байкарів чи у фольклору сюжетами. З приводу й тих, і других видавець зауважив: «Все более или менее верны духу народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить верным зеркалом народных обычаев. Часто мысль басни или нравоучение выражается формой народной пословицы», що й не дивно: в основу ряду байок лягли записані Боровиковським народні приказки.

Пісня - душа народу, національні гімни - найвищий вияв його волелюбних прагнень, духовно-патріотичних устремлінь. Втративши свою державність, Україна кілька століть не мала і свого, національного гімну,, його заступали патріотичні пісні, часто регіонального характеру, що не охоплювали долі всього народу, розмежованого кордонами австро-угорської та російської монархій.Волелюбний дух українського народу, його прагнення до незалежності ніколи не зникали. Вони жили в історичних піснях і думах, у творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Старицького, Лесі Українки, Миколи Вороного, Олександра Олеся та багатьох інших. Високими ідеалами соціального і національного визволення народу, його духовного відродження пройнята діяльність діячів «Руської трійці», зокрема Маркіяна Шашкевича, членів Кирило-Мефодіївського братства, «Старої громади», молодшого покоління борців за волю України - Миколи Міхновського, Івана Липи, Ольги Басараб, Олени Теліги та інших.Яскравим виявом патріотично-національних почуттів українців єдиної нашої землі стала поява вірша поета і етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Жодному іншому творові української літератури не судилася така велична і... трагічна доля.Велична, бо в ньому втілена споконвічна мрія народу стати суверенним, здобути волю, виражена незламна віра у відродження України. Трагічна, бо понад століття пісню-гімн переслідували, забороняли, вбивали, але - не вбили.

В особі Валер'яна Підмогильного наша література могла б мати письменника врівні з Мопассаном чи Франсом, Бальзаком чи Меріме, проте кривава рука більшовицького тоталітаризму обірвала життя талановитого прозаїка на початку сходження до вершин світового мистецтва. Про це свідчать ті твори, які полишив нам В. Підмогильний, написані протягом неповних сімнадцяти літ: «Твори» (1920), «Остап Шаптала» (1922), «Син» (1923), «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927). Це збірки оповідань і повістей. Крім того ми маємо і два романи світового рівня — «Місто» (1928) та «Невеличка драма» (1929). За цей час устиг зробити молодий письменник і великий масив блискучих перекладів творів Вольтера, Дідро, Мопассана, Франса, Меріме, Гюго та ін. Справедливо писав ще в 50-х роках Г. Костюк у діаспорі: «Підмогильний був яскравою творчою індивідуальністю, цілковито український талант, що надзвичайні події і явища після 1917 року умів спостерігати і оцінювати тверезо, всебічно і практично. Але що головне, так це те, що за багатством подій свого часу він не загубив людини. Він бачив її, розумів і творив її образ в усій суспільній, психологічній складності. Він не любив людини-янгола, бо знав, що людина є водночас і тварина. Він знав людську силу, велич її розуму, її здібності, але також усвідомлював усі її слабості. В цьому — европеїзм Підмогильного».

Сучасні науковці досліджують художній твір у найрізноманітніших ракурсах, зокрема, й за допомогою оніричної аналітики, про популярність якої свідчать роботи останнього часу, згадаймо хоча б, збірник наукових праць “Онірична парадигма світової літератури”, дослідження про функцію снів у письменників-романтиків [1; 2; 10; 25], працю А.Макарова “П’ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво: нариси з психології творчості” тощо. Тетяна Бовсунівська, спираючись на праці Грофа, вказує, що основу онірокритики становить дослідження холотропних станів за літературними текстами як художніми свідченнями присутності ірреального [1]. Використовуючи теоретичні засади онірокритики, спробуймо зіставити оніричні елементи у творах українських барокових письменників і Тараса Шевченка, і простежити типологічні паралелі трактування образу сну в бароковому та романтичному тексті.

Мотив швидкоплинності, марності людського життя – один із найбільш частовживаних барокових мотивів, – у художніх текстах того часу знаходить відображення за допомогою поділу провідного мотиву на низку взаємозалежних: приреченість людини на муки і страждання, обумовлена першородним гріхом; страх перед завтрашнім днем і заклик миритися із недосконалістю світу; ілюзорність життя; пошуки сенсу існування; смерть як перехід у вічність тощо.

Бурхливе громадсько-політичне життя початку XX ст., реальна дійсність були джерелами новелістики М.Коцюбинського тих часів. Революційні події 1905 – 1906 років., мов грім з ясного неба, впали на сонне й тихе губернське місто Чернігів, на такий собі винниченківський "Сон – город", розворушили й уяскравили його "безбарвну міську нудоту". Відтоді М.Коцюбинський дедалі частіше звертається до життя Чернігова, його суспільно-політичних явищ та постатей як до предмету художнього зображення, реалізації авторської уяви. Такі твори письменника, як "Сміх", "Він іде!", "Невідомий", "Persona grata", "Intermezzo", "Коні не винні", "Подарунок на іменини"  увічнили бурхливі революційні події, які відбувалися в Чернігові, серед яких чи не найпомітнішми були чорносотенний погром, який відбувся наприкінці жовтня 1905 р., та замах на губернатора Хвостова на початку січня 1906 р. Новела письменника "Він іде!" є яскравим відбитком, художньо-творчою трансформацією тієї однієї з найтрагічніших революційних подій – чорносотенного погрому.

На літературних зустрічах мене часто запитують: «Звідки почався Василь Симоненко? Де він звівся та розповився?» Інтерес до його життя і творчості дедалі зростає. Читачів цікавлять усі подробиці із біографії улюбленого письменника.

Я постараюся намалювати вам Симоненкову дорогу — важку, трагічну і коротку: поет ішов по ній неповних двадцять дев'ять років. Але коротка дорога не знає короткої пам'яті.

Звичайно, вона починається із Біївців — того невеличкого полтавського села, що єдиною зеленою вулицею біжить до Лубен, Полтави і Києва — до великого людського океану. А на тій вулиці над Удаєм-рікою стоїть сиротою старенька селянська хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній український поет Василь Андрійович Симоненко. Через ту непомітну і печальну хату пройшли голод і холод, її не проминула велика війна і всі лихоліття нашого віку.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню дер¬жавності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна ар¬хітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотвор¬них" ікон, культ святих.
Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

Завданням митця є порушити актуальні на свій час питання і, якщо не запропонувати своє вирішення, то, принаймні, спонукати до роздумів над поставленою проблемою. Найвищим мистецтвом є поставити питання, актуальне в усі часи. Ця майстерність відрізняє справжнього митця. Леся Українка була і є таким справжнім митцем. У своїх творах вона порушувала різноманітні проблеми. Розмірковуючи над долею людства, Леся прагнула в контексті світової історії побачити рідний народ. Для влучної передачі своїх думок поетеса шукала найвідповіднішої форми. Це прагнення і привело Лесю Українку до жанру драматичної поеми, що дало їй більше можливостей для розкриття своїх задумів.

Ліна Костенко. Роман у віршах "Маруся Чурай". Історична осно¬ва твору, його сюжетна канва. Майстерність автора у змалюванні характерів. Маруся Чурай, Гриць Бобренко, Іван Іскра, Лесь Чер¬кес, мандрівний дяк. Образи матерів. Трагічні картини важкого минулого українського народу. Художня вартісність твору.