Сучасні науковці досліджують художній твір у найрізноманітніших ракурсах, зокрема, й за допомогою оніричної аналітики, про популярність якої свідчать роботи останнього часу, згадаймо хоча б, збірник наукових праць “Онірична парадигма світової літератури”, дослідження про функцію снів у письменників-романтиків [1; 2; 10; 25], працю А.Макарова “П’ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво: нариси з психології творчості” тощо. Тетяна Бовсунівська, спираючись на праці Грофа, вказує, що основу онірокритики становить дослідження холотропних станів за літературними текстами як художніми свідченнями присутності ірреального [1]. Використовуючи теоретичні засади онірокритики, спробуймо зіставити оніричні елементи у творах українських барокових письменників і Тараса Шевченка, і простежити типологічні паралелі трактування образу сну в бароковому та романтичному тексті.
Мотив швидкоплинності, марності людського життя – один із найбільш частовживаних барокових мотивів, – у художніх текстах того часу знаходить відображення за допомогою поділу провідного мотиву на низку взаємозалежних: приреченість людини на муки і страждання, обумовлена першородним гріхом; страх перед завтрашнім днем і заклик миритися із недосконалістю світу; ілюзорність життя; пошуки сенсу існування; смерть як перехід у вічність тощо. Характерно, що письменники здебільшого послуговуються відповідними образами, притаманними європейському бароковому мистецтву (разом із використанням античності): всепоглинаючий час, людина – подорожній, світ – торжище, ярмарка, долина сліз, театр, життя – сон, павутина, блискавка, масив мариністичних топосів: море, корабель, пристань, буря, корабельна аварія тощо, мандрівка тощо. Розмаїті мотиви у творчості письменників органічно поєднуються, а інтерес до зазначених мотивів та до образу серця зумовлюється не лише традиціями жанрових модифікацій, а й історичними подіями, свідком яких доводилося бути авторам барокової епохи. На тлі розгортання картин реального життя, наснажені вболіванням за долю своєї країни, письменники поглиблюють звучання філософських та релігійних мотивів
Барокові письменники часто послуговуються зіставленням “життя – це сон”, оскільки проблематика філософії бароко була певною мірою проблематикою онтологічною, і тому твердження “життя є сон” є спробою абсолютизації і життя, і сну [12, 222; 22, 85]. Сон, який відбирає час від важливих справ, водночас є і сам частиною життя людини: “Половину людського життя забирає сон і щоденний відпочинок , не мала частина дитячого й молодого віку відходить даремно, а залишок наших років пропадає в клопотах, земних турботах і марних надіях. І взагалі крапка і термін нашого життя настільки малі, що воно може бути порівняне хіба що з ночівлею на якомусь неспокійному заїжджому дворі, з якого бідна людина рада б швидше вибратись” [16, 115].
Формула – “життя – це сон”, на думку дослідників, якоюсь мірою спрямована на певне виправдання життя, чи навіть на доведення того, що життя взагалі є, існує [12, 222]. Вислів, який своїм походженням сягає античності, в барокових письменників часто застосовується для показу ілюзорності, несправжності буття людини. Неприємності цього життя, випробовування потрібно сприймати так, наче вони наснилися у короткому сні, який є сходинкою у вічність [див.: 20, 31].
Д.Наливайко, говорячи про мотив “життя – сон” як про корелятивний домінуючий умонастрій у літературі бароко, посилається на “Есе” М.Монтеня. Останній робив висновок про гетерогенність життя і сну: “Оскільки наш розум і наша душа сприймають ті фантазії й думки, що народжуються вві сні, як і ті, що чинимо, коли не спимо, то чому б не допустити, що наші думки й наші вчинки є своєрідним сонним маренням, а наше неспання – якимось різновидом сну” [11, 14]. “Театралізована християнська проповідь” – так характеризують деякі дослідники драму Педро Кальдерона “Життя – це сон” [15, 39 – 40], яка була покликана навернути грішників на шлях істини та доброчесності. Герой цієї драми у монолозі висловлює сентенцію “…все життя – це лиш сновидіння, а сновидіння – тільки сон” [3, 6].
З цієї, поширеної у добу Бароко, формули Тезауро прокладав місток до іншого порівняння життя: “життя – це театральне дійство”, такого закономірного для епохи, людина якої захоплювалася сценою та театральними видовищами [4, 3]. Однак трактування життя як театрального дійства не було новотвором барокової епохи, дослідники вказують, що ще Іоанн Златоуст порівнював світ з “позорищем” (театром), життя – з “ігрищем”(сценою), а людей – з акторами в масках (“лицеподобіях”) [4, 3].
Таке використання образу сну тим паче не є випадковим, якщо зіставити названий вірш із іншими творами Касіяна Саковича, зокрема із його ж трактатами. Автор висловлює думку, що сновидіння – це частина аналітичної діяльності мозку, і зауважує, що “не належить шляхетному розуму більше витрачати часу на сон, ніж на свідоме життя, бо ж сон є якоюсь подобою смерті.” [17, 247].
Т.Бовсунівська, розглядаючи сни Шевченка, пише, що вони мають певну динаміку змісту, поступово “соціологізуються”, змінюються [1, 19]. Закономірним цей процес є і з іншої точки зору, якщо розглянути “сни” як твори, що пов’язані між собою певним літературним прийомом або тими чи іншими образами-символами. Ми бачимо, що використані Тарасом Шевченком образи є безпосереднім продовженням функціонування літературних прийомів та засобів , переосмислених у річищі романтичної естетики. Мочернюк Н.Д. акцентує увагу на необхідності розмежування термінів “несвідоме” і “підсвідоме”, роблячи висновок слідом за М.Цветаєвою), що необхідно “враховувати і специфіку романтичного хронотопу, який “засновується на постійній антиномії часового і вічного, посейбічного і потойбічного”…” [10, 8]. Науковець також розглядає особливості художнього викладу сновидіння в поетиці романтизму, групуючи випадки використання сновидіння як елементу художньої структури. Застосувавши такий розподіл до снів Шевченка, можемо не лише виявити певні закономірності використання письменником-романтиком сновидінь, але й простежити зв’язок із попередньою літературою. Н. Мочернюк групує випадки використання сновидіння як елементу художньої структури у такі типи: зображення власне сновидіння (показ або розповідь про сновидіння персонажа), змалювання перехідного стану сон/ява, застосування поетики сну у змалюванні яви, окремо вчена досліджує функцію сновидінь у Шевченка щодо соціально-історичної проблематики. Очевидною є відповідність окремих випадків використання елементів сновидінь та образу сну як різних типів елементів художньої структури текстів у поетів-романтиків до барокової поетики. Різнопланове залучення сну та сновидіння в структуру поезії Шевченка втілюється як за допомогою вживання відповідних дієслів, що характеризують стан між реальністю та уявою (“сниться, бачиться” [26, 235], використанням “мов”, “немов” [26, 26-27], “ніби” [26, 235], або ж за допомогою гіперболічного змалювання свого роду картин, побачених здалека:
“Гори мої, високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії
Блакитні здалека” [26, 29]
У барокових текстах сни виконують різні функції, але найчастіше – пророчу, застереження, близьку до того, що виконують сни, які використовуються у Біблії. Так, у творі Петра Могили “Сон черниці Костчанки”, вміщеному в “Сказаннях про чудесні і визначні явища в православній церкві” [9] розповідається про сон, що його бачила у святий четвер одна із латинських інокинь, родичка княгині ярославської. Видіння, у якому являвся “добровидний і світлоносний муж” [9, 92] жінка бачила тричі, аж поки повірила у його правдивість, а відтак переконалася у істинності віри православної. Пророче сновидіння використовує і Тарас Шевченко у поемі “Княжна”, але вже задля поглиблення розкриття світської проблематики:
“А дитині ніби сниться,
Мов вимовить хоче:
- Не плач, мамо, не розплітай
Мої довгі коси –
Посічуться…” [26, 19-20].
Послуговуються барокові письменники і такою фігурою мовлення як “видіння”. За визначенням, що подається у риториках, суть “видіння” полягає в тому, що замість простої розповіді про справи минулого, письменник вживає теперішній час і описує все так, ніби воно відбувається безпосередньо на очах у слухачів [13, 168].
|
