У Підгірському селі Стопчатові 28 вересня 1929 року народився Дмитро Васильович Павличко. «Стопчатів — моя колиска і гордість моя», — скаже він пізніше. А довкола уславлені осередки гуцульського різьбярства, кераміки, килимарства: Косів, Коломия, Космач. Край Довбуша, край, де квітнули таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, витав дух великого Франка. Польсько-шляхетські окупанти чинили на західноукраїнських землях нічим не стримуваний розбій. Трудовий люд терпів від соціального й національного гніту. Навчаючись у польській школі, малий Дмитро зазнав принижень і образ від шовіністки-вчительки та синків багатіїв. І в малому серці визрівало почуття ненависті до будь-якої кривди й несправедливості.
Мати Павличка, неписьменна селянка, була поетично обдарованою людиною, мала феноменальну пам'ять: декламувала вірші з «Кобзаря», велику поему «Панські жарти» І. Франка. Батько любив дітей і прагнув будь-що вивчити їх. Роботящий, справедливий, винахідливий, він був мислячою людиною, прищепив синові чуття класової свідомості та національної гідності.
З країни бідацького дитинства проросли живі корені Павличкової поезії: «Там узяв я пісню в серце із людських сердець»..
Після закінчення Яблунівської середньої школи Павличко вчився на філологічному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1953 році, а потім — в аспірантурі. І пішли роки творчого й громадського неспокою. Працював у редакції львівського журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), потім про¬тягом восьми літ — головним редактором журналу «Всесвіт». Восени 1966 року разом з поетом Іваном Драчем Павличко брав участь у роботі Генеральної Асамблеї Організації Об'єдна¬них Націй.
Урівноваженість і принциповість, доброта і працьовитість, розмаїття літературних, громадсько-політичних інтересів, гостре відчуття свого часу і рідного грунту, готовність бути за прикладом Івана Франка завжди учнем («semper tiro») — риси характеру Павличка.
Творчість талановитого поета, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шев¬ченка, республіканських премій імені М. Островського, імені М. Рильського, Дмитра Павличка стала реальним надбанням української радянської літератури. Уже понад тридцять років вона активно впливає на літературний процес, визначаючи й характеризуючи важливі його прикмети. Поезія не лише відображає, але й виражає свою добу, сповнену надзвичайно інтенсивних і вагомих духовних процесів у житті суспільства.
Шлях поета завжди складний, в ньому неминучі поразки, але відбувається процес відбору головного, визначається та вісь, на¬вколо якої нарощуються все нові й нові кільця. Знов спадає на думку ужитий при розмові про одного з поетів Павличків об¬раз, який можна вжити для характеристики самого автора. Нові теми, образи, мотиви — мовби кола, що розходяться по воді від ки¬нутого камінця все далі й далі але точка — залишаться в одному місці, в центрі, як би далеко ці кола не сяга¬ли. Ця точка — особа автора, кредо його ліричного героя, громадянська й естетична позиція, що знаходить водночас свій образ¬ний еквівалент у всій творчості поета, ха¬рактеризує його талант, вдачу, характер.
Першу свою збірку Д. Павличко назвав— «Любов і ненависть» (1953). Книга вибра¬них поезій, яка вийшла 1975 року й підби¬ла підсумок двадцятирічному творчому шляху, має ту ж назву. Це, звісно, не тому, що автор не міг дати іншої, може, навіть більш образної, афористичної. Згадаймо назву однієї із збірок поета — «Пелюстки і леза» (1964). Хіба це не трансформація тієї ж iдеї, конкретизована в образний символ. Ми знаємо тичинівський крилатий вислів: «сталь і ніжність», одначе в Д. Павличка скоріше перегук з його сла¬ветним попередником — і водночас сучас¬ником.
При такій характеристиці ми, здавалося б можемо схематизувати поета, виокремив¬ши його від потоку життя, того періоду істо¬рії країни, суспільства, свідком і учасником якого він є і риси якого мають відбитися в його творах, пропущені крізь розум й серце. Проте, якщо брати творчість митця як ціліс¬ну систему, то глибокої суперечності між двома такими поглядами немає. Епос сучасності пишається багатьма, і тільки множин¬ність поглядів на світ може скласти повно¬цінну цілісність. П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко жили — принаймні протягом тривалого часу — в одну епоху, ві¬дображали одні й ті ж події, а які різні грані часу, що став історією, відбилися в творчості кожного з цих авторів. Яка різна емоційна тональність звучить, зокрема у їхніх поезіях про війну, попри всю спільність загального патріотичного почуття й нена¬висті до фашизму.
Сучасна дійсність теж постає в ліриці багатовимірно. Молодше покоління поетів, успадкувавши традиції попередників, розви¬ває їх, завойовує нові ідейно-естетичні рубе¬жі. Зв'язок поколінь виразно прочитується в контексті загального розвитку поезії і в творчості кожного автора зокрема, прочи¬тується більшою або меншою мірою, існує в прямому вияві чи опосередковано. Чи не основну питому вагу в літературному про¬цесі визначають сьогодні представники по¬коління.
Деякі твори Д. Павличка надихані галанівським пафосом, наприклад, «Оці слова дійдуть до Риму». Вірш «Він запитав, як зветься царство папи» по суті є варіантом памфлету «Плюю на папу» Я. Галана. І, як кожний варіант, поступається йому силою впливу, дотепністю образів, що грунтується на смисловій невідповідності патетичних церковних висловів і їх звучання у конкрет¬ній ситуації. У вірші Д. Павличка не знайдемо таких вражаючих деталей чи са¬тиричного ефекту. Молодому поетові була необхідна школа для гартування власної по¬етичної зброї. Згодом, утвердившись у своєму стилі, поет не вдається до прямого на-слідування, але його уроки не пропали марно.
Уже з перших книг читач помітив, що найбільша сила поетового слова — в пря¬моті вислову, коли він на передньому краї у своєму повному бойовому обладунку зі словами нагостреними, як вістря бритви, шикуючи їх у бойовий ряд, як солдатів у бій. Пряма публіцистична інвектива для нього органічніша, аніж мова фейлетона з прихованим звучанням слова, двоплановістю ситуації. Поет згодом не раз ще зверта¬тиметься до фейлетона, та йому не завжди вдасться наповнити його такою серйозністю змісту, вагомістю соціального звучання, як відверто публіцистичні твори, базовані чи то на ствердженні, а чи на запереченні.
Деякі вірші у збірці «Любов і ненависть», як-от «Раз взяла мене цікавість», розрахо¬вані на комічний ефект, не досягають мети, бо не мають гостроти узагальнення. Адже справді такий «висновок» з приводу старої богомольниці пані Мільці, колишньої багач¬ки:
Ну, молись, молись, гадаю,
Скоро підеш ти до раю,
Там Шептицький крізь вікно
Вигляда тебе давно —
явно шаржований, здрібнений. Іноді замість гостроти соціальної оцінки знаходимо суто зовнішні ефекти. Ось — уже в значно пізні¬шій збірці «Гранослов» (1968) — розповідь про те, як «учителька тонка, дочка майора, короткозора голуба змія в червонім капе¬люшку мухомора» вигнала з класу учня, бо він прийшов босий, та ще через те, що він українець, і паничі сміялись з нього «гнило-зубо».
Поезія Д. Павличка зростала на традиці¬ях громадянської літератури, громадянської лірики, і сліди цього впливу простежуються в ранній період досить виразно. Але не менш чітко проступає процес формування власно¬го творчого обличчя поета, того голосу, в якому в першу чергу окреслюється активна цілеспрямованість громадських засад, ви¬сокий ступінь емоційної напруги. Поступово виробляються й утверджуються у творчості Д. Павличка характерні риси поетики, що залишаться притаманними йому при всьо¬му розширенні поля поетичного обсервування, ускладненні образної палітри. Д. Павличкові завжди була чужа чиста спогля-дальність, спонтанна гра асоціацій, яка не підлягає певній меті. Домінанта думки, опанованість почуття, присутність задуму в творі й відповідна оркестровка, зрівноваженість частин і цілого —характерна риса його сти¬лю. Кожна книга чи цикл має свою поетич¬ну ідею, свій внутрішній стрижень, якому тією чи іншою мірою підпорядковані всі компоненти, що складають цілісність і вивершеність задуму. Це особливо видно за¬раз, коли творчість поета набула філософсь¬кої глибини й поліфонічності в таких його цілісних книгах, як «Гранослов», «Сонети подільської осені», «Таємниця твого облич¬чя». Для реалізації почуття внутрішньої рівноваги поет шукає гармонійну й вивер¬шену форму.
Минуле й сучасне, неволя й визволення — то був відправний пункт, першопоштовх поетових асоціацій. Дві долі краю — дві долі ліричного героя: одна, яка готувала йо¬му за бунтарські вірші «казарму та тюрму», і друга — що прийшла у вересневі дні («Дві долі»). Такий дещо загальний спосіб роз¬криття старого й нового згодом конкрети¬зується, обростає м'язами життєвих ситу¬ацій, реалізується через характери, складні конфлікти й зіткнення. Тут маємо той випа¬док, коли поетика перебуває в прямій за¬лежності від життєвого матеріалу.
У подальшій творчості українського пое¬та ми знаходимо все більше наслідків впли¬ву на нього поетів різних культур, які кристалізуватимуть його власне поетичне бага¬тоголосся, потребу розширення духовних горизонтів. І перш ніж перейти до книг, в яких творчість поета постала в новій якос¬ті вивіреного «гранослова», де колишня пристрасть зрівноважується здобутими на життєвих дорогах і вистражданими внут¬рішньо досвідом і мудрістю — до книг «Гранослов», «Сонети подільської осені» та «Таємниця твого обличчя», необхідно пройти з поетом сторінками його книг, що виклика¬ні тими дорогами: «На чатах» (1961), «Жест Нерона», «Пальмова віть» (1962). Вони стали своєрідним поетичним звітом від поїздок до Австрії (1958), Канади (1961), Куби (1961), Фінляндії (1962).
Ці книги є продовженням тих тем і моти¬вів, що посідають центральне місце в «Лю¬бові і ненависті» (1953), «Моїй землі» (1955), «Бистрині» (1959)—поет почуває себе посланцем країни соціалізму, послан¬цем ідей миру і дружби.
Є в творах багато деталей і спостережень, схоплених уважним оком, трапляються й надто загальні й надто прямолінійні декла¬рації. Є й наївні розмірковування, що ось молода католичка ревно молиться, і аж під старість збагне даремність своїх молитв, а от поет приревнував її тепер до старого Саваофа. Наче б переливи гумору, сатири, перехід від сумного до смішного й навпаки, але все нарочите, показне.
Перебуваючи на Кубі, поет ніколи й ніде не забуває, що він син Радянської України. Навіть гори Сьєрра-Маестра здаються йо¬ту рідними Карпатами, де «булані мули, як гуцульські коні, несуть бесаги на хреб-тах горбатих», де леґінь — саме леґінь, а не юнак, не хлопець — «нагадує йому довбу-щука, що «не носить зайвих кобур, а три пістолі — за тугим ременем», де навіть хата над потоком — наче його рідна домівка і в ній поетова родина…
Збірки Д. Павличка «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «На чатах» (1961) за¬воювали неабияку популярність серед моло¬ді, бо в центрі багатьох з них стояла жива людина, і почуття цієї людини були реаль¬ні, невигадані, а інтонації творів — щирі й природні, особистий світ ліричного героя включав у себе клопоти людей, був сповне¬ний громадянськими турботами.
Згодом з'являться вірші В. Симоненка про доярок та буряківниць, у яких ноги вве¬чері болять від цілоденної нелегкої праці, його анафеми печі, яка з'їдає жіночі літа. Голова колгоспу з поеми І. Драча «Ніж у сонці» буде «прощатися» з волами, полями, односельцями та Бетховеном, просячи в ньо¬го прощення за те, що знає він тільки сим¬фонію полів, а от жодної його, Бетховена, симфонії не знає. А Б. Олійник у вірші «Про хоробрість» стверджуватиме, що не¬відомо, кому треба більше хоробрості — космонавту чи хліборобові...
|
