В науці і філософії з часом формувалася думка, що властивості цілого не
можуть бути зведені до властивостей частин, його складових. Але залишалося
незрозумілим, в чому полягає основа цілісності. Відповісти на це запитання на
основі метафізичного мислення не вдавалося. Ключ до вирішення цього питання дає
діалектика: таємниця цілісності, її незводимість до простої суми частин,
полягає у зв'язку, що поєднує предмети у складні комплекси, у взаємовпливі
частин. Таким чином, було відкрито, сформульовано принцип цілісності, який
відіграє важливу роль у розвитку знань і практики. З часом вдалося зрозуміти й те, що різним типам зв'язків частин
відповідають різні типи цілісності. Так, зв'язкам побудови (кристал,
архітектурна споруда), функціонування (дії машини, життя організму), розвитку
(рослини, ембріону) відповідають структурний, функціональний та генетичний типи
цілісності, які тісно пов'язані між собою. Іншими словами, цілісність виступає
як узагальнена характеристика об'єктів, яким властива складна внутрішня побудова
(особистість, суспільство тощо), як єдність частин у багатоманітності її
взаємозв'язків. Роль принципу цілісності у сучасному науковому і філософському
аналізі, а також у інших формах осмислення дійсності є вкрай важливою.
Орієнтація на даний принцип дозволяє подолати обмежені способи уяснення, які
переважали на попередніх стадіях пізнання: елементаризм (поділення складного на
прості складові), механіцизм (розуміння цілого лише як суми частин),
редукціонізм (зведення складного, більш високого за рівнем розвитку, до
простого).
У певних межах спосіб
уяснення складних об'єктів у поняттях "частина – ціле" і сьогодні, в
принципі, не втратив свого значення, але був значно доповнений і поглиблений,
збагачений і зайняв важливе місце у сучасному системному підході до
різноманітних об'єктів.
|
