Українську мову знають насамперед за безмертиним мистецькими зразками класиків і народнопоетичною творчістю. Визначний учений Росії І.І. Срезневський стверджував, що українська мова – “одна з найбагатших мов слов’янських” і назвав її “поетичною, музикальною, мальовничою”. Відомий російський письменник Микола Берг із захопленням писав про українську мову і пісню: “чарівна, ніжна й граціозна”, а Лев Толстой додав: “Скільки в них краси і грації, скільки дужого, молодого почуття й сили!” Любив “чарівні мелодії української народної пісні, хвилюючу красу української музики, прекрасну українську мову” М. Горький, народну поезію України він назвав “апофеозом краси”. Мова, як відомо, є основним знаряддям людських стосунків, нею повсякчас користується людина, висловлюючи свої думки, спрямовуючи свою діяльність до певної мети. Без мови не може існувати і розвиватися суспільство, бо за допомогою мови налагоджують своє виробництво, передають новим поколінням величезний досвід, набутий людством протягом віків.
"Спочатку було Слово…" і що з ним сталося потім, мудрих думок про те, що мова є етногенетичний код нації. Бо так воно є. Гумбольдт сказав, що "Мова народу - це його дух і дух народу - це його мова". А Гумбольдтові можна вірити, він був німець і українського буржуазного націоналізму йому не закидали. Отже, мова народу не лише відтворює історичний шлях його розвитку, а й моральні цінності, його емоційний світ, його спосіб мислення. Мова виконує роль основної розпізнавальної ознаки етносу і є основним засобом збереження його духовної самобутності. Вона - основа культури. В культурі закодовано досвід нації через посередництво національної мови. Неповноцінне функціонування мови веде до неповноцінного функціонування культури. А неповноцінне функціонування культури веде до неповноцінного функціонування держави. Чому ж ми тоді дивуємось, що ходимо 10 років по колу, як сліпий шахтарський кінь, і не можемо піднести ані економіки, ані рівня законності, ані добробуту? Ці аксіоматичні істини відомі кожному студентові, - але, здається, інтелектуально складні для деяких владоможців, які, мабуть, з цієї причини тут відсутні
Багато народів світу вірили в магічну силу імені, його нерозривний зв'язок з людиною, яку воно називає. Вірили в це і давні слов'яни. Тому часто нарікали дітей назвами звірів — Вовк, Вед мідь, Зубр, вважаючи, що такі імена відлякуватимуть злих духів. Дитину могли назвати й негарним ім'ям (Некрас, Поганка, Нехорош, Мал, Крив), сподіваючись, що воно не сподобається нечистій силі і вона залишить дитину в спо кої.
Деякі давньослов'янські язичницькі вірування і забо бони, пов'язані з вибором імені для дитини, збереглися до нового часу. Так, видатний сербський філолог Вук Караджич в укладеному ним «Сербському словнику...» 1818 р. під словом вук (вовк) написав: «Коли у якої-небудь жінки діти довго не живуть, тоді дитині дають ім'я Вук — вовк (щоб відьми не могли її звести з світу і тому й мені дали таке ім'я)».
Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. “ В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання…І поки живе мова - житиме й народ, як національність.”(I. Огієнко) Становлення народу тісно пов’язане з формуванням його мови. Усі сторони суспільного життя, процеси пізнавальної і творчої діяльності людини, кожний момент її свідомості супроводжуються мовою. Мова – найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо зв’язана з мисленням. Не може бути мислення без мови і мови без мислення. Мова і мислення мають глибоко суспільний характер – не лише за своєю природою, а й за своєю функцією в суспільстві. За допомогою мислення люди пізнають світ, об’єктивні закони природи й суспільства.
Розглядати мову як історичну категорію означає розглядати мову як динамічну систему, що постійно змінюється в часі. Дуже важливо розрізняти питання походження мови і питання формування і розвитку реально існувавших чи існуючих мов, оскільки методи дослідження цих двох питань суттєво відрізняються. Існувало дві точки зору на походження мови: 1) мова походить від людини; 2) мова - не від людини. У мовознавстві існувало багато теорій походження мови. Проте це питання перебуває у світі гіпотез та припущень, і навряд чи вдасться коли-небуть дати на нього точну відповідь. Інша справа з питанням формування та розвитку певної мови.
Для синтаксису сучасної української літературної мови характерний семантичний підхід до вивчення синтаксичних одиниць. Поглиблений інтерес до смислової сфери мови визначається насамперед прагненням поглибити уявлення про закономірності її організації, специфічні властивості, що дозволяють їй бути знаряддям пізнання і комунікації. Саме в основній синтаксичній одиниці – реченні – найпоказовіше виявляється спосіб організації семантики і процес її втілення у формально-граматичній структурі. Визнання за реченням багатоплановості дозволяє вивчати його в різних аспектах: структурному, семантичному, комунікативному, номінативному, соціолінгвістичному, емоційному, стилістичному, функціональному тощо.
Діалект, а ми його надишем Міццю духа і огнем любові І нестерпний слід його запишем Самостійно між культурні мови. Іван Якович Франко. Сучасна українська літературна мова склалася про тягом багатьох століть. Вона виникла як окрема само стійна мова з властивими їй оригінальними й глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов'янських народів. В епоху родового ладу всі слов'яни говорили однією мовою, що поділялася на племенні діалекти. Цю мову стародавніх слов'ян називають загальнослов'янською.
Кожна національна мова — універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ і духовність. Українська мова — невмирущий скарб істини, краси, благородства, знань, мистецтва. Сьогодні йдеться про розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових вироб ничих відносин.
На сучасному етапі розвитку науки можна з великою вірогідністю твердити, що в передісторичну добу на значній території України (як і, очевидно, на деяких інших європейських територіях - наприклад, у Греції) були поширені мови кавказького типу. Вони брали активну участь у тих мовотворчих процесах, які відбувались на той час на українській території - зокрема, взаємодіяли з індоєвропейськими мовами, прабатьківщина яких, на думку низки дослідників, знаходиться в Північному Причорномор'ї.
Поділись з друзями 
