Сьогодні у світі визначається тенденція до зростання значимості інформації в суспільних відносинах. Це об’єктивно пов’язано з таким соціальним явищем, як інформатизація – впровадження електронних засобів комунікації на основі комп’ютерних технологій у різні сфери суспільного буття. Інформатизація належить до процесів, що постійно та динамічно розвиваються. з одного боку, інформатизація веде до вдосконалення та інтенсифікації різних напрямів людської діяльності, з іншого, – її здобутки стають об’єктом негативних, антисоціальних проявів. До негативних проявів належать, зокрема, правопорушення, що пов’язані з використанням комп’ютерних технологій; серед них особливу увагу пригортають такі, що мають ознаки злочину. В юридичній науці та практиці вони отримали умовну назву “комп’ютерні злочини”.
Останнім часом навколо законодавства України про авторське право виникло більше суперечок, ніж за всі попередні роки, починаючи з 1993 р., коли було прийнято Закон України “Про авторські і суміжні права”. Це пояснюється тим, що Україна весь час рухається до цивілізованого ринку інтелектуальної власності, про що свідчать наявні позитивні результати. Згідно зі ст. 54 Конституції України кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності, ніхто не може використовувати або поширювати її без його згоди [1]. Сьогодні дуже важливим є створення ефективної системи захисту інтелектуальної власності, й виходячи з цього та зважаючи на особливу актуальність питань захисту об’єктів інтелектуальної власності, Міністерство внутрішніх справ України на системній основі здійснює заходи з виявлення і знешкодження джерел нелегального ввезення, виготовлення та розповсюдження контрафактної продукції в Україні.
КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ. Злочин відрізняється від інших правопорушень передусім тим, що це діяння, яке завдає шкоди державі, всьому суспільству, громадянам. Злочин ними вважаються дії, що являють собою суспільну небез пеку. Отже, стаття ККУ визначає злочин як передбачене Кримінальним законодавством суспільно-небезпечне ді яння (дія або без діяльність), що посягає на суспільний лад України, її політичну і економічну системи, на власність, особу, трудові, політичні, майнові права та свободи грома дян. ОЗНАКИ ЗЛОЧИНУ. Злочин має такі ознаки: 1) сус пільна небезпечність, 2) винність (бажання злочинця здій снити злочин), 3) протиправність дій, 4) караність. Важливою ознакою злочину є винність. При скоєні злочину винність проявляється по-різному. Формами вин ності є умисел і необережність. Умисел — це коли особа, що вчинила злочин, усвідомлює, що вона вчинила злочин, передбачає суспільно небезпечні наслідки свого діяння і бажає настання цих наслідків. Злочин вважається вчиненим з необережності, якщо людина передбачала мож ливість настання суспільне небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості їх настання, хоча повинна була чи могла їх передбачити. Існує також два види умислу: прямий та побічний, а також два види необережної вини: злочинна самонадіяність та злочинна недбалість.
Вперше в науковому розумінні термін “етика” вживається Аристотелем (384-322 рр. до н.е.) (дати біографічні дані Аристотеля) і позначає галузь пізнання, яка вивчає власне етичні чесноти, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою. Під такою назвою наука етика існує вже понад 23 століття. Хоча і це не остаточний термін, так як з етичною проблемою ми стикаємось всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, це і Ст. Греція і Ст. Китай і Ст. Індія. Слово “етика” з давньогрецької, а в давньолатинській існує слово “мос” з однаковим значенням і тому Марк Тулій Цицерон зі слова “мос” утворює прикметник – “moralis” – мораль. З часом ці два терміни тотожні але “етика” означає науку, а мораль - це предмет науки етика, реальне явище, що нею вивчається. Міркуючи над природою моралі як предмета етики, неважко переконатися, що предмет цей досить своєрідний. Його неможливо звести до звичайного зовнішнього об’єкта, котрий ми можемо виділити з його оточення, описувати, вимірювати, аналізувати як певну окрему цілість. Можна скільки завгодно досліджувати енергетичний аспект того чи іншого людського вчинку, будувати його матеріальні моделі, розглядати його 1) як фізіологічний акт чи 2) соціальний феномен, як відтворення певних 3) традиційних взірців поведінки, як символічне діяння тощо – і все ж нічого не з’ясувати в його власне моральному єстві.
Застосування норм права являється однією з форм реалізації права. В першу чергу мова повинна йти про застосування законодавчих і підзаконних актів, оскільки правоохоронні органи й інші суб"єкти, які застосовують норми права, орієнтуються на нормативні акти, а не на право і його принципи. Таким чином, термін "застосування правових норм", який закріпився в теорії права і правозастосувальній діяльності, можна вважати в певній мірі умовним. Якщо ж закони і підзаконні акти мають правовий характер, то сам термін адекватний його змісту і значенню. Застосування правових норм - це здійснювана компетентними державними органами або уповноваженими на те громадськими об"єднаннями організаційно-правова діяльність, яка полягає у встановленні формально обов"язкових правил поведінки індивідуального характеру з метою забезпечення необхідних умов для належної реалізації юридичних норм.1 Застосування норм права являється однією з форм реалізації права. В першу чергу мова повинна йти про застосування законодавчих і підзаконних актів, оскільки правоохоронні органи й інші суб"єкти, які застосовують норми права, орієнтуються на нормативні акти, а не на право і його принципи. Таким чином, термін "застосування правових норм", який закріпився в теорії права і правозастосувальній діяльності, можна вважати в певній мірі умовним. Якщо ж закони і підзаконні акти мають правовий характер, то сам термін адекватний його змісту і значенню.
Президент України: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;
приймає рішення про визнання іноземних держав;
призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;
Питання про місце, значення предмета злочину, його видах - досить дискусійне в науці кримінального права. І хоча в теорії кримінального права при вирішенні цього питання були отримані значні результати, підстав вважати, що проблема предмета злочину вже вирішена, немає. Викладене підтверджується хоча б тим, що в науці поки ще не усунені суттєві протиріччя навіть на основоположних аспектах даної проблеми. Ось чому необхідно проаналізувати основні теоретичні позиції У питанні про предмет злочину. Значення предмета злочину як самостійної ознаки злочину та його роль в механізмі заподіяння шкоди у сфері певних суспільних відносин, у виявленні об’єкта посягання і кваліфікації діяння має дуже важливе самостійне теоретичне та практичне значення. Вивчення предмета злочину сприяє більш глибокому і правильному з’ясуванню сутності об’єкта злочину, його конкретизації. Багато які кримінально-правові норми сконструйовані таким чином, що об’єкт кримінально-правової охорони у них не названий. В подібних випадках його з’ясуванню сприяє вказівка на предмет злочину. Об’єкт посягання в цих складах можна виявити з опису предмета злочину.
Історичною подією для українського народу стало прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, яка започаткувала політичні, правові, економічні та соціальні засади розбудови Української держави. Згодом Законом України ”Про економічну самостійність Української РСР” були визначені зміст, мета та основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави. Нині на розгляді Верховної Ради України перебуває проект нового Цивільного кодексу України, який називають “економічною конституцією”. І недарма, адже від ефективності цивільно-правового регулювання залежить успіх ринкових реформ в Україні, оскільки продовжується процес формування нової правової системи, складовою частиною якої є цивільне право.
Протягом останніх десяти років в Україні активно формувався принципово новий інститут права власності, в якому центральне місце посів Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 року. Положення цього закону стали визначальними для прийняття низки інших законів у сфері виробничої діяльності та підприємництва.
Які повноваження має кабінет Міністрів України за Конституцією України? Відповідно до Конституції України Ка бінет Міністрів України забезпечує суверенітет та економічну незалежність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, вико нання Конституції і законів України, актів Президен та України; розробляє і здійснює загальнонаціональні (загальнодержавні) програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку держави; здійснює управління об'єктами державної власності; розробляє проект Державного бюджету і забезпечує його виконання (після затвердження Державного бюджету парламентом України); здійс нює заходи, спрямовані на забезпечення обороно здатності України, національної безпеки держави, безпеки громадського порядку, а також заходи боротьби зі злочинністю; організовує митну справу, забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; забезпечує проведення фінан сової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері соціального захисту насе лення, освіти, науки й культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; вживає заходів для забезпечення прав і свобод людини та громадянина тощо. На Кабінет Міністрів України покладено також обов'язок спрямовувати і коорди нувати роботу міністерств, інших органів виконавчої влади (ст. 116).
Характеристика парламентаризму набуває завершеності тільки тоді, коли враховуються структура і організація, зміст компетенції і го ловні напрями діяльності самих представницьких органів. Розгляд цих питань дає змогу скласти об'єктивне уявлення про те, як реалізуються за сади теорії народного представництва, наскільки їхня природа відповідає політичним потребам сьогодення. Тільки завдяки аналізу загальних зако номірностей побудови і визначенню основних функцій парламентів та врахуванню відповідних особливостей, властивих конкретним країнам, можна встановити реальну роль представницьких органів у здійсненні державної влади, справжнє місце їх у державному механізмі. Термін «парламент» має узагальнююче значення. Представницькі ор гани нерідко мають інші офіційні назви. Наприклад «національні збори». Ця назва досить вдало передає характерні риси парламенту як загальнодер жавного органу. Близькими за змістом до неї є назви «народні збори» (так зафіксовано в конституціях Албанії та Болгарії) або «державні збори» (Ес тонія та Угорщина). У деяких країнах назва парламенту відбиває форму державного устрою — «федеральні (союзні) збори» (Росія, Швейцарія). На решті, є країни, представницькі органи яких мають такі назви, як «законо давчі збори (асамблея)» або «палата представників (депутатів)».
Поділись з друзями 
