Характеристика парламентаризму набуває завершеності тільки тоді, коли враховуються структура і організація, зміст компетенції і го ловні напрями діяльності самих представницьких органів. Розгляд цих питань дає змогу скласти об'єктивне уявлення про те, як реалізуються за сади теорії народного представництва, наскільки їхня природа відповідає політичним потребам сьогодення. Тільки завдяки аналізу загальних зако номірностей побудови і визначенню основних функцій парламентів та врахуванню відповідних особливостей, властивих конкретним країнам, можна встановити реальну роль представницьких органів у здійсненні державної влади, справжнє місце їх у державному механізмі. Термін «парламент» має узагальнююче значення. Представницькі ор гани нерідко мають інші офіційні назви. Наприклад «національні збори». Ця назва досить вдало передає характерні риси парламенту як загальнодер жавного органу. Близькими за змістом до неї є назви «народні збори» (так зафіксовано в конституціях Албанії та Болгарії) або «державні збори» (Ес тонія та Угорщина). У деяких країнах назва парламенту відбиває форму державного устрою — «федеральні (союзні) збори» (Росія, Швейцарія). На решті, є країни, представницькі органи яких мають такі назви, як «законо давчі збори (асамблея)» або «палата представників (депутатів)».
Позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю може бути призначено судом на термін до п'яти років у якості основного чи додаткового покарання. Це покарання може бути призначене у випадках, коли по характері зроблених винним злочинів за посадою чи при занятті певною діяльністю суд визнає неможливому зберегти за ним право займати певні посади чи займатися певною діяльністю. При призначенні цього покарання в якості додаткового до позбавлення волі воно поширюється на увесь час відбування позбавлення волі і, крім того, на термін, установлений вироком суду. Якщо ж позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю призначено в якості додаткового до іншого виду покарання, то термін обчислюється з моменту початку відбування основного покарання (ст.31 КК). Заборона займати певні посади чи займатися певною діяльністю може піти не тільки у випадку зловживань за посадою чи навмисним використанням професійних навичок для здійснення злочину, але й у випадку відсутності достатньої уважності й обачності, у силу чого настають шкідливі наслідки (необережні злочини, наприклад, чи недбалість порушення правил безпеки руху й експлуатації транспорту).
Актуальність проблеми посилення боротьби з організованою злочинністю є загальновідомою для теорії і практики роботи правоохоронних органів України. Відомо, що розв’язання цієї проблеми часто турбує насамперед практиків залежно від визначення суті та поняття організованої злочинності, які повинні знати, які злочини, з якими ознаками відносять до організованої злочинності. Панівною є думка, що поняття організованої злочинності, як і злочинності загалом, є не кримінально-правовим, а кримінологічним, з чим варто погодитися. Проте слід нагадати, що кримінологічне поняття злочинності, як і багато інших кримінологічних категорій, ґрунтується на кримінально-правовому понятті злочину. Тобто, до сукупного тлумачення злочинності кримінологи відносять лише ті діяння, які мають кримінально-правові ознаки злочину. Виникає питання, чи слід у розумінні поняття “організована злочинність” виходити з того, що воно охоплює такі самі злочини, що й категорія “злочинність” загалом, чи злочинам, що відносимо до розряду “організована злочинність”, притаманні специфічні ознаки, що відрізняють їх від інших злочинів.
До базових, концептуальних положень Кримінального кодексу України 2001 року В. Я. Тацій та В. В. Сташис обґрунтовано віднесли низку заохочувальних норм Особливої частини, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку винного [1], яких у КК 2001 р. значно більше, ніж у КК 1960 року, — їх налічується дванадцять. Спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до чинного Кримінального кодексу можуть бути застосованими при вчиненні таких злочинів, як державна зрада (ч. 2 ст. 111 КК); шпигунство (ч. 3 ст. 114 КК); невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ч. 3 ст. 175 КК); ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ч. 4 ст. 212 КК); створення злочинної організації (ч. 2 ст. 255 КК); терористичний акт (ч. 5 ст. 258 КК); створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (ч. 6 ст. 260 КК); незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ч. 3 ст. 263 КК); незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 4 ст. 289 КК);
Поняття “кримінальне право” прийнято розглядати у двох його значеннях: 1) позитивне (об‘єктивне) кримінальне право як галузь законодавства, виявом якої є Кримінальний кодекс України; 2) кримінальне право як галузь юридичної науки про вітчизняний чинний кримінальний закон і судову практику його застосування, його історію і теорію, про кримінальний закон інших держав. Позитивне право України має такі характерні ознаки: 1) його норми встановлюються лише вищими органами законодавчої влади – ВР України; 2) воно знаходить свій вияв у законах; 3) метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьому закону – це покарання особи за порушення нею кримінально-правової заборони. Позитивне кримінальне право України це сукупність норм (правил поведінки), що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили. Кримінальне право України поділяється на дві частини – Загальну і Особливу. Загальна частина КК України містить визначальні норми загального значення; їх дія поширюється на всі приписи Особливої частини КК. Ці норми визначають: завдання КК; підстави кримінальної відповідальності; чинність КК щодо діянь, вчинених на території України та за її межами; чинність кримінального закону у часі; поняття злочину; форми вини; обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння; стадії вчинення злочину; співучасть у злочині; види покарань; погашення та зняття судимості тощо.
Адміністративне правопорушення – це конкретне діяння( явище, події, факт), що відбулося(мало місце) у реальній дійсності. Склад адміністративного правопорушення – це абстрактний опис діяння (події, факту, явища). Такий опис являє собою фіксацію в законі найбільш типових, що частіше за все зустрічаються, характерних ознак проступку. Це опис ще незробленого, а тільки передбачуваного або можливого діяння. Таким чином, під складом адміністративного правопорушення розуміється встановлена адміністративним законодавством сукупність об’єктивним і суб’єктивних ознак, за наявності яких діяння вважається адміністративним правопорушенням. Кодекс України про адміністративні правопорушення визнає відсутність у діянні складу(сукупності суб’єктивних і об’єктивних ознак) адміністративного правопорушення як обставини, що виключає провадження у справах про адміністративні правопорушення. Це рівнозначно визнанню того, що діяння без таких ознак не є проступком. Цілком очевидно, що кожне конкретне правопорушення має величезну кількість ознак, що виділяють його із загальної маси проступків і роблять особливим, специфічним явищем реальної дійсності. За своїми юридичними властивостями ці ознаки поділяються на: а) які мають юридичне значення (юридично значущі); б) які не мають юридичного значення (юридично значущі).
Радикальні економічні і політичні перетворення в суверенних державах мають на меті побудувати нову модель господарської системи. ЇЇ фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб"єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учсників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, що передбачають нову систему видів і форм власності, яка відображає плюреалізм відносин власності. В основу законодавчих актів, що регулюють товарно грошові відносини з механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб"єктів господарювання, покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчіакти повинні створити рівні правові умови для діяльності товаровиробників незалежно від форм власності, передбачити організаційні форми здійснення нними підприємницької діяльності.
Після визначення предмета та методу цивільного права необхідно з'ясувати, де і в яких формах знаходять вираження ті норми права, що в сукупності складають поняття "цивільне право", тобто, необ хідно визначитися стосовно джерел циві льного права. Цивільне право являє собою сукупність правових норм, що регулюють майнові та деякі особисті немайнові відносини. Циві льне законодавство — це сукупність норма тивних актів, в яких містяться дані норми. Тому "цивільне право" і "цивільне зако нодавство" — це різні поняття. Відмінність між галуззю права і галуз зю законодавства є загальновизнаною в теорії права; норми однієї галузі права можуть знаходитися в нормативних ак тах, що відносяться до різних галузей за конодавства. Термін "джерела права" може засто совуватися у різних значеннях. В юрис пруденції під джерелами цивільного права звичайно розуміють нормативні форми (способи) вираження волі народу і дер жави (наприклад, в прийнятих у встано вленому порядку компетентними органа ми актах, в яких містяться норми права).
Поняття та зміст підприємництва Статтею 1 Закону України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. підприємництво визначено як безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством. Матеріальну основу підприємницької діяльності становить власність. Власність як економічна категорія - це відносини між людьми з приводу речей, які полягають у присвоєнні або в належності матеріальних благ одним особам і відповідно у відчуженні цих благ від усіх інших осіб. Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо) для підприємницької діяльності
Злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння або бездіяльність, що посягають на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, влвсність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок (ст. 7 КК України) Кримінальний кодекс України. Нормативні акти кримінально-правового значення. Станом на 1.09. 1997 - К.:АСК, 1997.. Кримінальний закон, таким чином, встановлює, що злочин - це діяння людини, і що це діяння - суспільно небезпечне, що воно посягає на основні цінності суспільства, і нарешті, кримінальний закон дає вичерпний перелік заборонених діянь. Суспільна небезпечність злочину - це головна, визначальна ознака, яка характеризує його соціальну природу. Злочин небезпечний тому, що спричиняє шкоду суспільству, перешкоджає його нормальному розвитку, порушує гарантовані державою права і свободи громадян.
Поділись з друзями 
