В даний час індустрія туризму є однією з найбільших форм міжнародної торгівлі, що розвиваються досить динамічно. У останні 20 років середньорічні темпи росту числа приїжджих іноземних туристів у світі склали 5,1%, валютних надходжень - 14%. Відповідно до даних всесвітньої туристичної організації, у 2003 році у світі було зареєстровано 776 мільйонів приїжджих туристів, а надходження від міжнародного туризму досягло 572 мільярда доларів (без обліку надходжень від міжнародного транспорту). У цілому об'єми валютних надходжень від туризму за період із 1950 по 2000 рік зросли в 149 раз. За прогнозами експертів, бурхливий розвиток міжнародного туризму буде продовжуватися і далі. За їх підрахунками, до 2010 року ця галузь стане головною експортною галуззю у світі. Очікується, що при збереженні таких темпів росту число міжнародних подорожей до 2010 року досягне 937 млн. чоловік. Тим часом, готельне господарство стає все більш прибутковою справою, і будівництво готелів здійснюється переважно з урахуванням комерційних цілей. Такому рішенню сприяє розвиток туризму. Готельний бізнес і туристський бізнес нерозривно зв’язані поняття. Розвиток туристської індустрії викликав небачений зріст готельного господарства. У зв’язку з цим багато країн почали вкладати великі кошти у розвиток цієї галузі економіки. Отже з точки зору бізнесу готель є комерційним виробництвом, яке пропонує на ринку свій товарний продукт у вигляді послуги (комплексу послуг). Армію туристів обслуговують сотні тисяч готельних робітників. У багатьох країнах готельне господарство стає однією з найважливіших сфер заняття населення.
Під туризмом розуміють теорію і практику різного роду походів, сходження на гори і подорожі з метою спортивного суперництва, активного відпочинку, освіти і виховання. У літературі до іменника "туризм" можна знайти безліч різних прикметників - "далекий", "місцевий", "закордонний", "іноземний", "пішохідний", "гірський", "лижний", "водяний", "плановий", ''самодіяльний", "дитячий", "спортивний", "сімейний", "комерційний", "соціальний", "пізнавальний", "екскурсійний", "спелео", "авто", "мисливський" і т.д. Уже сам цей достаток прикметників говорить про неоднозначність поняття "туризм". Тому і важко дати йому вичерпне визначення. Напевно, у школі туризм може іменуватися не тільки шкільним, але і педагогічним туризмом. Але всі ці прикметники характеризують лише окремі сторони туризму, усі вони є ознаками перемінними. Усі вони характеризують різні сторони конкретних форм туристських заходів: головну мету, тривалість, спосіб пересування, спосіб організації, сезон, контингент учасників і т.п. А який корінна, незмінна його ознака? Такий, без якого саме поняття "туризм" зникає ? "Корінь" туризму полягає в переміщенні людини в просторі від місця його постійного проживання в які-небудь інші місця. Без переміщень немає туризму.
Історія розвитку туризму в Україні У першій половині XIX ст. серед передової української інтелігенції виникло зацікавлення своєю Батьківщиною, її історико-культурними та природними пам'ятками. Зокрема значну увагу організації народознавчих мандрівок приділяли члени „Руської трійці" - М. Шашкевич, І. Вагилевич та Головацький. У другій половині XIX ст. було досліджено лікувальний потенціал Криму, Прикарпаття та Закарпаття. На кінець XIX ст. припадає час створення перших турис¬тичних бюро, які займалися організацією туристичних мандрівок у регіоні. Одним з перших було створено Ялтинське екскурсійне бюро (1895). Такі ж організації наприкінці XIX - на початку XX ст. було створено і в Галичині (у Львові, Перемишлі, інших містах краю). На цей же період припадає початок освоєння рекреаційно-туристичних місцевостей Яремчі, Ворохти тощо. В Українських Карпатах розвивається лещетарський туризм. У 20-х роках XX ст. на українських землях було відкрито перші будинки відпочинку, спочатку на Донбасі, а згодом і в інших придатних для цієї мети місцевостях. Водночас роз¬вивається й курортологія. Для розв'язання проблем грязе¬лікування та бальнеотерапії при захворюваннях серцево-судинної та нервової систем, органів травного тракту та сечовивідних органів тощо 1928 р. було створено Одеський науково-дослідний інститут курортології. За часів СРСР туризм в Україні розвивався на проф¬спілковій та відомчій основі. Путівки на бази та у будинки відпочинку надавали як своєрідний вид пільг. Профспілковим туризмом в Україні керував „Укрпрофтуризм", до того ж він розвивався доволі швидкими темпами - лише 10 % прибутку від путі іюк сплачували організації до місцевих бюджетів, а згодом ці кошти йшли на будівництво транспортних шляхів сполучення, відновлення і реставрацію історичних та культурних пам'яток Тощо. Іноземним туризмом монопольно займався „Інтурист", а також „Супутник", - організація, яка впорядковувала в СРСР міжінародний молодіжний туризм.
На сьогоднішній день вельми актуальна тема переходу до нових поколінь обчислювальних засобів, що пов'язане з потребами вирішення складних завдань великих размерностей. В той же час не коштує на місці процес розробки нового вигляду озброєнь, і це теж вимагає створення нових, вдосконалених, обчислювальних машин для підтримки їх ефективного функціонування. У наш час однопроцесорні обчислювальні системи вже не вже не в змозі вирішити більшість військово-прикладних завдань, так рівень вимог до продуктивності і надійності обчислювальних засобів, особливо в області вирішення вирішення військово-прикладних завдань постійно росте і тепер як засіб підвищення продуктивності обчислювальних систем військового призначення найчастіше використовуються багатопроцесорні обчислювальні системи (МВС).
Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банки, які здійснюють основну масу кредитних і фінансових операцій. Під терміном «БАНК» розуміють установу, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності і терміновості. Основне завдання банку - здійснювати посередництво в переміщенні коштів від кредиторів до позичальників. Банківська система - організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи ін¬шій країні в цілком визначений історичний період. Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи: • однорівнева банківська система; • дворівнева банківська система Однорівнева банківська система передбачає горизон¬тальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й цент¬ральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового об¬слуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управ¬ління. Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою економікою, складається з двох рівнів. Верхній рівень - центральні (емісійні) банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для двох катего¬рій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур.
До національно-духовних скарбів народу належить мова, в якій знаходить своє відображення його світобачення, психіка, спосіб життя, традицій, культура, обряди й вірування, усе те, що відтворює народну душу, визначає національний менталітет. У багатстві слів і сполучень, стійких виразів і зв'язних текстів яскраво виявляють себе ті елементи значень, форм і функцій, котрі з більшою повнотою і силою передають цей народний дух, - національно-культурні мовні компоненти. У системі образно-метафоричних мовник засобів, побудованих на національно-культурній традиції, значне місце відводиться серіям словесним символів, що своїм концептуальним змістом відбивають різноманітні сторони життя, особливості національного бачення дійсності, образного осмислення "картини світу". Словесний символ лише умовно передає відношення між означуваним і тим, чим він означується, або відповідає тільки одному означуваному, отож мотивує своє значення не шляхом переносу (точніше, передовсім не через нього), а через фонові знання, мовні преспозиції. Категорія символу виявляє свій зміст і наповнення завдяки активній дії багатьох власне мовних і головне - позамовних чинників, що визначають його розуміння всіма членами даного соціуму
Історія – наука ідеологічна. Незважаючи на спроби багатьох науковців позбавити історію такого нальоту, саме вона – підстава для легітимності держав і націй, основа ідентичності, а також – серцевина багатьох конфліктів. Історія – це концентрована науково організована пам’ять спільнот. Зараз в Україні за право бути базовими історіями змагаються три концепції. Історія російсько-імперська Суть її в тому, що тисячоліття тому існувала братня колиска народів. Протягом століть їх хотіли розлучити, проте "возз’єднання" молодших братів зі старшим таки відбулося, розірвання вікових зв’язків, руйнування слов’янської цивілізації, необхідність повернення назад. Бал тут правлять концепт "русской славы", великої історії, культури і поганих сусідів (поляків, німців, католиків чи інших), які розкололи велику державу, яку необхідно відновити – бажано у старих межах. Української мови і культури, згідно з цим підходом, "не было и быть не может". Історія совєтська Тут говорять про те, що вперше в історії люди стали вільними, звільнившись від національного і соціального гніту. Утворилася нова спільнота – Союз Радянських Соціалістичних Республік. Саме вона зробила Україну великою індустріальною і науковою державою, "возз’єднала" народ, припинила експлуатацію людини людиною, саме за неї загинули мільйони радянських (серед яких – росіяни, українці, білоруси, представники інших національностей) людей, а бандеровці стріляли їм в спину.
Людина створила культуру, а культура — людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура — це не тільки все те, що створено руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови. Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому спільному домі “активно розвиваються”, ми довго не помічали, що цей розвиток, започаткований першим радянським десятиріччям, у 30—70-ті роки був спершу загально мовний, а потім повернутий у зворотному напрямку. Треба виправити становище: повернути всім мовам їх природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність. Необхідно виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки суспільно корисної праці.
Українську мову знають насамперед за безмертиним мистецькими зразками класиків і народнопоетичною творчістю. Визначний учений Росії І.І. Срезневський стверджував, що українська мова – “одна з найбагатших мов слов’янських” і назвав її “поетичною, музикальною, мальовничою”. Відомий російський письменник Микола Берг із захопленням писав про українську мову і пісню: “чарівна, ніжна й граціозна”, а Лев Толстой додав: “Скільки в них краси і грації, скільки дужого, молодого почуття й сили!” Любив “чарівні мелодії української народної пісні, хвилюючу красу української музики, прекрасну українську мову” М. Горький, народну поезію України він назвав “апофеозом краси”. Мова, як відомо, є основним знаряддям людських стосунків, нею повсякчас користується людина, висловлюючи свої думки, спрямовуючи свою діяльність до певної мети. Без мови не може існувати і розвиватися суспільство, бо за допомогою мови налагоджують своє виробництво, передають новим поколінням величезний досвід, набутий людством протягом віків.
"Спочатку було Слово…" і що з ним сталося потім, мудрих думок про те, що мова є етногенетичний код нації. Бо так воно є. Гумбольдт сказав, що "Мова народу - це його дух і дух народу - це його мова". А Гумбольдтові можна вірити, він був німець і українського буржуазного націоналізму йому не закидали. Отже, мова народу не лише відтворює історичний шлях його розвитку, а й моральні цінності, його емоційний світ, його спосіб мислення. Мова виконує роль основної розпізнавальної ознаки етносу і є основним засобом збереження його духовної самобутності. Вона - основа культури. В культурі закодовано досвід нації через посередництво національної мови. Неповноцінне функціонування мови веде до неповноцінного функціонування культури. А неповноцінне функціонування культури веде до неповноцінного функціонування держави. Чому ж ми тоді дивуємось, що ходимо 10 років по колу, як сліпий шахтарський кінь, і не можемо піднести ані економіки, ані рівня законності, ані добробуту? Ці аксіоматичні істини відомі кожному студентові, - але, здається, інтелектуально складні для деяких владоможців, які, мабуть, з цієї причини тут відсутні
Поділись з друзями 
