Реферати Українською

Поняття та суб'єкти грошово-кредитної політики.
Під грошово-кредитною політикою розуміють комплекс взаємо¬зв'язаних, скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, які проводить держава через свій центральний банк. Часто її називають монетарною, чи грошо¬вою, політикою.
В економічній літературі є кілька тлумачень грошово-кредитної політики. Деякі автори відносять до неї будь-які заходи держави, котрі стосуються грошової сфери, включаючи й ті, що здійснюють¬ся без участі центрального банку. Зокрема, це заходи, спрямовані на зміну рівня оподаткування, структури бюджетних видатків тощо. Проте такий підхід надто широкий і не дає можливості виявити спе¬цифіку грошово-кредитної політики та використати властиві їй ме¬ханізми з найбільшим ефектом. У такому розумінні вона перетво¬рюється лише в понятійне явище.

В останні десятиріччя центральні банки країн із розвинутою ри¬нковою економікою віддають перевагу такому інструменту грошо¬во-кредитної політики, як проведення операцій із цінними паперами на відкритому ринку, що відповідає загальній тенденції переважно¬го використання ринкових інструментів регулювання економіки.
Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції централь¬ного банку зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості банківських кредитів. Унаслідок цього центральний банк має можливість впливати на роз¬мір грошової маси і на рівень ринкової процентної ставки у потріб¬ному напрямі, тобто досягати заздалегідь поставленої мети.
Центральний банк продає цінні папери зі свого портфеля, коли йому потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стри¬мати зростання платоспроможного попиту й, отже, сприяти підвищен¬ню рівня процентної ставки і в кінцевому підсумку знизити інфляцію. Якщо центральний банк продає цінні папери безпосередньо комер¬ційним банкам, то в цьому разі зменшуються надлишкові резерви бан¬ків, а депозитна база, тобто сума залучених банками коштів, залиша¬ється сталою. Зменшення банківських резервів породжує мультиплі¬кативне скорочення грошової маси.

Валютна політика кожної країни визначається політикою держав¬ного регулювання економіки загалом, ступенем втручання орга¬нів державної влади у валютно-кредитні та фінансові відносини. Валютна політика — це сукупність заходів, які здійснюються державою у сфері міжнародних валютних відносин відповідно до по¬точних (тактичних) та довгострокових (стратегічних) цілей країни. Уряд і Національний банк України здійснюють валютну політи¬ку відповідно до принципів загальної економічної політики України. Основною метою валютної політики Національного банку України як складової монетарної політики є стабілізація курсу національної грошової одиниці та збалансованість платіжного балансу країни.
Довгострокова валютна політика передбачає заходи, спрямова¬ні на забезпечення макроекономічної стабільності та створення умов довіри внутрішньої економіки й іноземного бізнесу до націо¬нальної валюти, стимулювання розвитку експорту, повернення в країну заробленої іноземної валюти тощо.

Важливою функцією держави є регулювання та нагляд за ді¬яльністю банків з метою забезпечення стабільності банківської системи.
Терміни «регулювання банківської діяльності» та «нагляд за ді¬яльністю банків» цілком слушно часто вживають поруч, тому що вони характеризують взаємозв'язані та взаємодоповнювальні види діяльності.
Під регулюванням банківської діяльності розуміють насамперед створення відповідної правової бази. По-перше, це розроблення та ухвалення законів, що регламентують діяльність банків (наприклад, Закон про центральний банк країни, Закон про банки і банківську систему). По-друге, це ухвалення відповідними установами, уповно¬важеними державою, положень, що регламентують функціонування банків, у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив. Вони ба¬зуються на чинному законодавстві і конкретизують, роз'яснюють основні положення законів. Законодавчі і нормативні положення визначають такі межі поведінки банків, які сприяють надійному та ефективному функціонуванню банківської системи.

Реєстрація і ліцензування банків — найважливіші функції банківського нагляду. Вони покликані обмежувати або розширювати банківську діяльність згідно з вимогами чинного законодавства та нормативних актів Національного банку України. Реєстрація банку — це момент відповідного запису у «Республіканській книзі реєстрації банків і кредитно-банківських установ». Він означає створення згідно з чинним законодавством специфічної юридичної особи — банківської установи. Зворотний процес — ви-креслення реквізитів банку з Республіканської книги — свідчить про те, що банк як юридична особа перестав існувати. Створення і реєстрація комерційних банків в Україні регулюється «Положенням про порядок створення і реєстрації комерційних банків», затвердженим Постановою Правління НБУ від 21 липня 1998 р.
Комерційні банки різних видів і форм власності створюються у вигляді акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю відповідно до Законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про підприємництво», «Про обмеження монополізму та недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», інших законодавчих актів України та нормативних актів Національного банку України.

Національним банком України відповідно до Інструкції «Про порядок регулювання й аналіз діяльності комерційних банків» установлені наступні нормативи ризику.
«Великий» кредит — сукупний розмір позичок (у т.ч. міжбанківських) з урахуванням векселів і 100% сум позабалансових вимог (гарантій, поручительств), що є в комерційного банку щодо одного позичальника і який перевищує 10% капіталу банку.
Максимальне значення сукупного розміру «великих» кредитів не повинне перевищувати 8-кратного розміру.
Комерційний банк не має права давати кредит інсайдеру (акціонеру, учаснику) для придбання акцій цього банку.
Розмір позичок, наданих акціонеру банку без забезпечення не може перевищувати 50% його внеску в статутний фонд.

В наслідок фінансової кризи відділи комерційних банків які займалися торгівлею цінними паперами фактично залишилися без роботи через те , що ані операції з ОВДП ані з корпоративними цінними паперами не можуть забезпечити відповідного рівня прибутку через надто низький попит. Отже перед керівництвом банків постала задача переорієнтувати відділи цінних паперів на новий сегмент ринку який би забезпечив стабільні доходи банку.
Єдиними цінними паперами обсяг операцій з якими залишається на достатньо високому рівні залишаються боргові зобов’язання.
Якщо пов’язати діяльність з векселями то необхідно вирішити наступні питання :
1. Емітент
2. Якщо підприємства, то якої галузі.
3. Які саме операції з векселями ( спекулятивні чи посередницькі )
Для того щоб дати відповідь на ці питання проведемо дослідження ринку векселів.
Основою для дослідження будуть взяті дані по операціям з борговими зобов’язаннями на площадці Інформаційно – аналітичного центру “911” , що публікуються у щотижневому журналі “ Фондовий ринок України”.

На сьогодні кредитний ринок України перебуває в стадії подолання негативних наслідків фінансової кризи осені 1998 року. Фінансові кризи осені 1997 та осені 1998 років справили суттєвий вплив на дестабілізацію грошового та кредитного ринків України після періоду відносної стабільності в 1996-1997 рр. У цей період політика НБУ в основному була спрямована на збільшення валютних резервів за рахунок розміщення ОВДП і залучення на ринок цінних паперів коштів нерезидентів. З кінця 1997 року почався значний відплив валютних коштів нерезидентів з ринку державних цінних паперів, який призвів до необхідності проведення НБУ деструктивної політики з метою зупинення обвалу фінансово-кредитного ринку. Така політика хоч і мала певний позитивний вплив на стабілізацію кризових явищ, за своєю суттю суперечила об'єктивним економічним закономірностям розвитку фінансового й кредитно-грошового ринків і мала позитивні результати тільки на короткостроковому проміжку часу.

Історія розвитку кредитних відносин у незалежній Україні ще досить коротка. Але складалась вона на базі тих кредитних відносин, які існували в Радянському Союзі з його адміністративно-командною системою господарювання. Щоправда, у галузі кредитних відносин перехід від старої до ринкової системи господарювання здійснювався швидше, ніж в інших сферах життя нашої країни. Це пояснюється тим, що в основі цих відносин лежить наймобільніший ресурс — гроші. Але, на жаль, кредитні відносини в Україні після розпаду Радянського Союзу розвивались недостатньо, що негативно вплинуло на розвиток і стан економіки.
З переходом до ринкових умов господарювання змінювався склад як кредиторів, так і позичальників. Основними кредитора¬ми стали комерційні банки, у тому числі колишні державні. А позичальниками дедалі більше ставали приватні та колективні підприємства, приватні підприємці та окремі громадяни. Звичайно, здійснювалось кредитування і підприємств державної форми вла¬сності. Значні зміни стали відбуватись у формах і видах кредитів, особливо в методах кредитування. Від кредитування численних окремих об'єктів, передбачених банківськими інструкціями в ра¬дянський час, комерційні банки перейшли до кредитування суб'єк¬тів, турбуючись насамперед про свої доходи і повернення кредиту.